Так важливо не забувати… Не забувати свій рід, історію свого коріння, важливо вивчати сімейне дерево, розбираючи по гілочці кожного з кровних родичів. Саме у такий спосіб ми краще дізнаємось історію свого народу, свою культуру, у такий спосіб ми бережемо їх та передаємо нащадкам. Галина Баранкевич, заслужена артистка України, одна з тих людей, хто переймається проблемою свого роду. В артистки – лемківське коріння. Прабабусю Галини депортували з рідної землі ще у 44-46-х роках. Жінка згадує, як будучи маленькою дівчинкою, мати розповідала їй про прабабусю та її долю.
Сьогодні Галина Баранкевич вважає за свій обов’язок донести до людей історію, культуру лемків та ту біду, яка трапилась з її народом, з нашим народом. Галина протягом двох років працювала над створенням альбому лемківських пісень. Зараз артистка разом із великою творчою командою презентує драму-концерт лемківської пісні «Вигнані з Раю». Концерт приурочений відзначенню 70-ї річниці операції «Вісла». У своєму проекті артистка поєднала драматичну історію людських доль, жертв депортації лемків 1947-го року з оригінальним переспівом вибраних композицій пісенної спадщини.
Дізнайтесь більше про створення унікальної драми-вистави та про історію роду Галини Баранкевич, історію лемків. Цікаво те, що депортована прабабуся артистки напророчила правнучці визначне майбутнє!
– З чого почалась ідея створення концерту-вистави «Вигнані з Раю»?
– В будь-якому проекті за який я берусь, намагаюсь відштовхуватись від того, що мене турбує, що болить… Просто слухаюсь свого серця. В жодному разі я не думаю про заробіток, не переслідую корисних цілей. Зокрема, якщо брати до уваги мій єдиний режисерський проект «Легенда святого Різдва», то він виник тому, що багато років мене мучило запозичення свят з інших країн, зокрема Хелловіну. Я болісно переживаю такі моменти, оскільки не вважаю, що в українців так мало причин для свята, тим паче таких казкових. Я дуже люблю Різдво і мене дивує, що в Україні є діти, які не вміють колядувати! Можливо я виглядаю жорстокою, але мене дуже дивує, що навіть на західній Україні, зокрема в школах з християнським напрямком, діти не вміють колядувати! З цим питанням я нещодавно стикнулась і мене це «вбило» наповал. Коляду «Нова радість стала» та українську пісню можна впитати вже з молоком матері. Якщо не чути її тут, то я вже не знаю про яку країну нам далі можна говорити. Мене це дуже болить.
Альбом і прем’єра драми концерту-вистави «Вигнані з Раю» – це болюча тема, зокрема для моєї родини, оскільки моя бабуся в 10-річному віці була виселена і належить до тих людей, яких зараз чомусь називають “добровільно” виселеними. Я вважаю, що навіть цифра 500 000 людей, яких виселили протягом двох років, говорить сама за себе. Не думаю, що раптово у такої великої кількості людей одночасно взялось бажання мігрувати, не знаючи, що на них чекає далі.
«Вигнані з Раю» – це важка і болюча історія. Спершу моїх родичів було виселено в Луганську область, нині це окупована територія. Відповідно ці люди вже не мали спокою в душі через бортування туди-сюди. Коли вже починався голод на східній Україні, маючи статус переселенців, вони змогли виїхати звідти. Моя прабабуся з дітьми, зокрема з моєю бабусею посилились під містечком Бурштин, у селищі Дем’янів. Там ще є та старовинна хатка. Для мене вона така рідна і затишна, така моя… Прабабуся, котра власне корінна лемкиня, після мого народження спеціально приїхала подивитись на мене. Маючи своїх дев’ятеро дітей, маючи велику кількість внуків, вона приїхала подивитись на надцяту правнучку. Тоді вона сказала моїй мамі, що я буду дуже цікавою, особливою дівчинкою. Мабуть прабабуся розумілась у дітях.
Лемки мені дуже близькі. Цей народ між собою дуже споріднений. Також я пов’язана з такою родиною, як Репели. Отець Іван Репели, досить відомий священник, також мій родич в четвертому коліні. Родинний зв’язок ми визначили вже тут, у Івано-Франківську. Виявилося, що мій прапрадід і його прадід були рідними. Також пані Слава Галик, котра нещодавно очолила Світову Федерацію лемків, є двоюрідною сестрою отця Івана, і вже відповідно – моєю тіткою. Ці родини та прізвища є моїм джерелом натхнення. Вони наспівали мені дуже багато пісень, розповіли багато про лемків. Будь-які факти, будь-яку інформацію я конспектую у свій нотатник, де й одразу записую лемківські пісні.
Отець Іван з родиною сказали, що я повинна записати лемківський альбом: «А хто ще в нашій родині може записати лемківський альбом, як не ти?». Я спершу не була впевнена, думала це не популярно, та й кому взагалі потрібно… Але вони заперечували, казали потрібно для них, для родини. Потім склалося так, що з’явились певні кошти і я почала записувати цей альбом.
Знаєте, світ не без добрих людей. Якщо ти обираєш якийсь правильний добрий шлях, можливо він буде важким і тернистим, але Бог посилає тобі потрібних людей. На моєму шляху з’явився Анатолій Сергійович Матвієнко, народний депутат, котрий допоміг мні видати цей альбом. Здається, його дружина теж пов’язана з лемками. Коли вже вийшов альбом, на моєму шляху з’явився президент Торгово-промислової палати – Андрій Левкович, котрий також має лемківські коріння, і дуже шанує Лемківщину. І, власне, ці двоє людей та Ростислав Любомирович Держипільський, котрий взявся за режисуру концерту-вистави і є рушійною силою в даному проекті, – мені допомогли. Це люди, з якими у мене немає родинних зв’язків, але які стали для мене тилом. Завдяки їхній допомозі я можу представляти лемків, лемківську культуру на такому масштабному заході.
– З якого часу ви почали цікавитись своїм лемківським коріннями? Якими джерелами користувалися у пошуку інформації?
– В дитинстві все, що я знала про лемків і про історію своєї родини – це декілька слів: “Село Верховня Велика Новосончівського повіту. Моя баба народилась в Польщі”, -я це говорила наче вірш. На той час мені і цього було достатньо. Далі я глибше почала дізнаватись про свою родину та лемків. Я розділила для себе, що таке виселення 44-46-х років і що таке Операція «Вісла». Треба знати, що це різні виселення. Моя ж бабуся була виселена у 44-46-х, коли ще більш-менш давали час на збори. Вибору не давали, але давали час на збори. Проте, це не було добровільне виселення. Власне чого ми зараз і добиваємося, – визнати це виселення примусовим. Зачитую: «Угода, що була підписана в Любліні між УРСР та Польським комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з території Польщі до УРСР, і польських громадянства – з території України на території Польщі». На підставі цієї злочинної угоди було виселено з етнічних українських земель Лемківщини близько півмільйона людей. Ось таке насправді «добровільне» виселення.
А вже цього року ми маємо 70-ліття операції «Вісла», що відбувалася за допомогою військової сили. Там вже не питали, це була нагла, жорстока і тотальна чистка. Спустошені села, які до сьогодні не можуть бути заселені. Навіть готуючись до концерту, я почала все більше вникати в цю тему, дізнаватись деталі та факти. Раніше, моє знання лемківських пісень завершували на «Ой верше, мій верше» та «Кедь ми прийшла карта».
– Чи очікуєте в глядацькому залі на значну частину людей пов’язаних з Лемківщиною?
– Не можу сказати, що в залі присутні одні лемки, і необов’язково щоб так було. Навпаки, потрібно залучати людей, котрі ніколи не чули лемківських пісень і не знайомі з цією культурою, історією. Якщо ми не знаємо своєї історії, то яке можемо будувати майбутнє?
– Як будувався сюжет самої вистави-концерту?
– Насправді, це було нелегке питання. Ми обирали між двома локаціями: Театром та Палацом Потоцьких. Ростислав Любомирович, як режисер запропонував це зробити на території Палацу Потоцьких. Ми не відмовились від цієї ідеї, плануємо прийдешньої весни втілити цей задум у життя. Гадаю, це геніальний задум неймовірно талановитої людини, і це буде сильний та унікальний мистецький продукт.
Ми відштовхуватись від того, що є в альбомі. Пісні до альбому я відбирала сама. Мені дуже подобається пісня «Кедь ми прийшла карта», я розумію її по-своєму, але я не планувала її вносити до альбому, бо вона чоловіча. Та коли почалися трагічні події в нашій країні, вже інакше я не могла поступити і внесла цю пісню також. Як написано на диску: «Тим, що загинули на войні». Це була як даність всім тим хлопцям і жінкам, котрі боролися за нашу землю. Альбом написаний з любов’ю до родини, нації, культури, яку несуть і прославляють лемки. Ростислав Держипільський розповідав, що слухаючи пісні, в нього відразу з’являлись картинки перед очима. У піснях: любовна лірика, щасливе і трагічне кохання, жартівливі та емігрантські пісні, туга за рідним краєм, патріотичні пісні, військові та колискові. Все те, що зібрано в диску, режисер намагався поставити й на сцені.
Поміж виставою є мої монологи. Це окрема частина драми-концерту. Присутня лемківська та українська мови. Лемківська мова є зрозумілою, бо надзвичайно схожа до української та дещо до польської. Між іншим, багато людей у селах, особливо на західній Україні, користуються лемківськими словами. Все дуже схоже та змішане. Вважаю, що потрібно вводити в курс людей про те, хто такі лемки, про виселення, хто в цьому винен та, звичайно, про любов до людей, землі та свого «раю».
– Яку головну мету вкладаєте в драму-концерт?
– Найголовніше завдання «Вигнаних з Раю» – це те, щоб люди навчилися цінувати те, що мають, і щоб розуміли, що комусь в житті прийшлось гірше. Зараз люди багато жаліються, але насправді раніше люди переживали страшніші часи. Навіть на прикладі цих лемків, котрі були досить заможними людьми, вони мали все, але в один час втратили все. Голод, виселення, маленька хатка з дев’ятьма дітьми… Тому в житті – все відносне. Найголовніше – це цінувати те, що ти маєш, що дано нам Богом. Відверто кажучи, сьогодні для мене театр, сцена і мої глядачі – це те, що тримає мене в тонусі.
– Ви згадали про те, що виставою-концертом «Вигнані з Раю» привертаєте увагу до проблеми лемків, до незаконного статусу операції «Вісла». Чи плануєте просувати це питання на законодавчому рівні?
– Ми хочемо визнати цю угоду злочинною на законодавчому рівні. Останнім часом я помічаю, що це питання активніше обговорюється. Лемки вимагають прийняти цю угоду, чи то нелегітимною, чи злочинною, опираючись на те, що насправді цей Польський комітет національного визволення – це структура, яка в принципі не мала ніяких прав, тому що на той час Польської держави ще не було. Тобто виходить, що це якась громадська організація, яка підписала угоду на рівні законодавчому. Багато років взагалі заборонялося говорити на цю тему. Це страшний тиск і знущання над людьми, десь воно перегукується з нинішніми подіями, коли східняки мають теж кудись виїжджати. Звичайно, від мене однієї нічого не залежить, але зі свого боку як творчої людини, я хочу зробити все можливе для привернення уваги до цієї теми. Сказати про це та заспівати їхні пісні – мій обов’язок. Щоб розрізняли де лемківська пісня, а де українська народна. Врешті-решт, такі етнографічні групи – тримають цю країну. Це тил, основа, підмосток.
Хочу подякувати надзвичайній людині, без якого нічого б не відбулось – Ростиславу Держипільському, Любці Черніковій – дизайнерці, котра чотири роки тому створила мій лемківський костюм, і тепер створює мій образ. Хочу подякувати сценографу Олесі Головач, котра приїхала працювати з Києва до нас. У виставі бере участь оновлений Оркестр театру, до складу якого ввійшло багато нових музикантів, а на чолі – Богдан Ткачук, головний диригент театру, котрий власне є і аранжувальником до багатьох лемківських творів. Подяка Ігорю Юзюку та Роману Калину, котрі були аранжувальниками мого диску. Також вдячна актрисі Тетяні Гірник, сценаристці Таїсії Лютій. У концерті беруть участь лемківська хорова капела «Бескід», під керівництвом Петра Чуловського, це наш унікальний лемківський хор. Дякую за підтримку засобів масової інформації та глядачам, без яких неможливо творити мистецтво. Нема глядачів – нема мистецтва. Глядачі не спостерігачі, а учасники дійства. Будь-який глядач – це є рушійна сила для артиста.
Залишити відповідь