Володарі соколів

Змалечку хлопчаки із села Бубнище, що біля відомого заповідника “Скелі Довбуша” на Івано-Франківщині, займаються доволі небезпечною справою – виловом соколів, яких потім показують відпочивальникам

...Коли ми під’їхали до пропускного пункту заповідника, сонце вже підбилося височенько. Проте ні хлопчаків із соколами, ні туристів не було видно, лише було чутно шум водоспаду. Ми стояли розгублені між рікою, лісом і горами. Проте через півгодини з’явилося кілька місцевих підлітків. А тут іще й прибули два автобуси з трускавецькими та моршинськими курортниками.

Повільно й поважно, тримаючи невеличку дерев’яну паличку, на якій сидить сокіл, до приїжджих підходить бойківський хлопчак. “Ану, вуйку, беріть гарну паню та й фотографуйтеся із соколом на пам’ять про скелі Довбуша, – розтягнутим голосом “рекламує” свої послуги підліток. – Усього п’ять гривень, це ж як задарма!” Перечекавши, поки з десяток охочих зафіксували на плівку своє перебування в Карпатах із птахом на руці, підходимо до юного “бізнесмена”.

Дванадцятирічний Тарас Дубів із сусіднього села Поляниця працює із соколами рік. Для нього та десятка його товаришів такий бізнес уже традиційний. Щодня після школи хлопчак поспішає на своє “робоче місце”. “Сокіл – птах хижий і небезпечний, – пояснює Тарас, – тому ми мусимо брати ще зовсім малих соколенят із гнізда”.

Поляницькі відчайдухи вистежують гнізда в лісі та на скелях. Коли мати вилетить по їжу й залишить пташенят самих, тоді можна забирати майбутніх крилатих фотомоделей. Заняття доволі небезпечне, адже якби раптом надлетіла соколиця, то в кращому разі можна залишитися без ока, а в гіршому бути взагалі пошматованим. Але батьки Тараса й інших хлопчаків спокійні, адже діти бувають у лісі ледь не з перших років життя, тому добре знають, що і як робити.

Тільки-но маленьке пташа починає спинатися на лапи, хлопці беруть його “на роботу”. Кладуть біля себе, щоб, дивлячись на дорослих птахів, воно вчилося сидіти тихо та спокійно. Далі починається складніша “наука” – сидіти на паличці й у потрібний момент розправляти крила. Але кмітливі карпатські пернаті швидко все засвоюють.

Після довгих і важких фотосесій Тарас несе свого птаха додому, годує лише сирим м’ясом і печінкою. Хлопець каже, що це дуже дорого, але його сокіл заслуговує на такий харч. Адже в ясну погожу днину Тарас за допомогою птаха може заробити й до 350 гривень. Проте таке трапляється нечасто. “Він такий розумник, – погладжуючи птицю, говорить Тарас. – Сокіл живе у стайні (нести хижу птицю до хати тут не заведено, – “Газета”) і подружився з курми. Він ніколи не нападає на них”.

Великою втратою для Тараса була втеча кількох його вихованців. “Двоє моїх птахів, побачивши в небі вільних родичів, здійнялися й полетіли разом із паличками, один загинув, двох продав”. До речі, продаж карпатських птахів – іще одна нагода для місцевих хлопчаків непогано заробити. Щоправда, це роблять уже старші. Зловивши та виховавши соколів, везуть їх у Трускавець і Моршин і продають курортникам. Вартість птаха коливається від 200 гривень до 400 доларів.

“Ну, бувайте, бо вже нові туристи приїхали, – стрепенувся Тарас і, взявши паличку із соколом, побіг до чергових автобусів. Я нині один, що зароблю – те й моє”.

Львівська Газета