Талановиті люди – талановиті у всьому. Черговим доказом став письменницький дебют лідера українського музичного гурту “Фіолет” – Сергія Колоса (Мартинюка).
У четвер в Івано-Франківську відбулася презентація художнього роману – “Капітан смуток”. Книга розповідає про двох друзів, що вирушили у мандри Україною. Крізь призму магії дитинства, автор дозволяє читачеві поринути у справжній колорит 90-их, відчути на собі часи дефіциту, бандитизму та розпусти, але, водночас, пережити щастя та доторкнутися до творчості.
Роман дістав схвальні відгуки від сучасних українських письменників. Автора порівняли з Девідом Селінджером та Джеком Керуаком.
У багатогранному інтерв’ю з творцем говоримо про хист до слова, поєднання музики та літератури, а також критику, натхнення та успіх.
– З чого розпочалася жага до письменства?
– Я ріс в 90-их, в маленькому містечку Дубно, на Рівнинщині. Хто пам’ятає ті часи, той знає, що це була дуже дифіцитна пора в усіх планах: їжі, одягу, культурного двіжу. Постійно потрібно було шукати певні альтернативні реальності, в яких можна було б абстрагуватися, аби не зійти з розуму. Хтось обирав наркотики, бухло, я, натомість записався у міську бібліотеку. В шостому-сьомому класі мені дозволили відвідувати дорослу бібліотеку, де я почав ознайомлюватися з новою літературою. Вперше прочитав Стівена Кінга. Мене це дуже надихало, тому я приходив додому і сам намагався щось написати. Правда, в силу віку терпіння вистачало ненадовго – 7-8 сторінок тексту. Сьогодні я горів цією ідеєю, завтра – вже іншою. Власне, з того часу з’явилася звичка щось постійно записувати. На прозу терпіння не вистачало, але його було достатньо для створення поетичних творів. Звісно, в шкільні часи вона бажала бути кращою, я це більше для себе писав, мені було соромно це комусь показувати, але інколи, на свята, коли батьки мене дуже просили, родина збиралася за святковим столом, то я вилазив на табуретку і розповідав. Перший свій вірш я написав ще зовсім маленьким – у 5 рочків. Вже пізніше, в старших класах, це перетворилося у щось серйозніше. Я займався у Малій академії наук, писав наукову роботу по геральдиці Рівненщини, паралельно підпрацьовував автором колонок в одній із Дубінських газет. Пізніше вступив до ВНЗ на політолога, став автором газети. Вже опісля з’явилися соцмережі та блоги. Письмо протягом всього часу і до сьогоднішнього дня займає досить велику нішу у моєму житті і, самособою, ті перші кроки стали основоположними, які дозволили мені відійти від тогочасних реалій без будь-якого допінгу. Я мав всі шанси стати трушним наркоманом, але обрав інший шлях.
– Чи збереглися ваші перші тексти?
– Ні, звичайно ж. Я все видаляв. Навіть за останніх років 10 я видалив 5 чи 6 рукописів з прозовими творами. Це зараз мені шкода. Тільки, коли видав свою дебютну книжку, зрозумів, що не настільки погані були всі ті тексти. Віршам, наприклад, більше щастить. От я написав лірику, виклав її у Фейсбуці і забувся. У мене тут все дуже просто. Якщо у музиці мені цікаві всі етапи творення: написання пісні, репитаційна, студійна робота, промо-кампанія, реакція людей, то у поезії мене цікавить лише процес: вловити потік свідомості, образи, метафори. Мені неважлива кількість лайків чи репостів, за якими я дуже прискіпливо слідкую у музиці.
– Як ви все таки наважилися представити світу цю книгу?
– Це все – ланцюжок абсолютно незв’язаних між собою подій. Коли я почав писати “Капітан Смуток”, тоді він ще називався – “Друг”. Це була перша робоча назва роману. Я вже тоді точно знав, що це буде саме та книжка, яку я хочу видати. У мене була ціль. Я кинув собі виклик, розпочав проект, у якому поставив собі умову кожного дня писати пост, який містив би автобіографічні факти з минулого і відчув, що багато з епохи 90-их, мого дитинства, стерлося з пам’яті. За останні 10 років заняття “Фіолетом”, “Бандерштатом” з’явилася така величезна кількість вражень та людей, що минуле просто затирається. Ще минулого року я вирішив, що потрібно зробити останній ривочок і зафіксувати місто свого дитинства. Пригадати у яких сукенках мама, тоді ще молода, ходила, яку музику слухала; як виглядали двері в кінотеатр “Мир”, в який я так і не потрапив; як пахло пиріжками в нашому під’їзді. Про що, і головне як, якою мовою, спілкувалася дітвора 95-го року у моєму дворі, на вулиці Сурмачі в Дубні. Хоча мова не йшла про автобіографічний твір. Якщо й текст містить якісь автобіографічні моменти, то це скоріше про моє місто, його вулиці, мій двір. Всі герої “Капітана Смутку” – збірний образ дітей з мого двору.
Власне, коли я сів писати, все це доповнювалося пресою Дубно, яку я вишукував в Інтернеті, маминими розповідями. Ну і часто трапляється так, що зачепляєшся за одну детальку, а від того факту клубок розкручується і обростає ще десятьма іншими фактами і ти пригадуєш речі, про які ти не задумувався з того самого моменту, відколи їх пережив. Тому, ця книжка – пам’ятник моєму дитинству. Присвята – батькам, людям, які в непрості часи дали можливість стати тим, ким я є зараз, тим самим дням дитинства, які часто називають Бредберівськими (посміхається).
Все давалося дуже легко. Потім було декілька місяців паузи – я забувся про роман, коли закінчив його – переключився на щось інше. Коли повернувся до рукопису, вніс деякі правки, бо вже минув час і мені здалося, що треба доопрацювати деякі детальки-нюансики. Потім роман чисто випадково потрапив до моєї знайомої – піарщиці, яка працює в музичній сфері, а в результаті їй судилося стати моїм літературним агентом. Це і було ключовим моментом. Думаю, якби текст ще місяць-два полежав, я б і його знищив, тому що коли навмання відкрив декілька розділів, подумав: “Це було рік назад. Тепер я можу в десять раз ліпше. Для чого це все”, але мені здається це нескінченний процес. З одного боку – добре, бо ти постійно бачиш, де можеш краще і прагнеш цього, а з іншого – ти просто з’їдаєш себе зсередини. Для багатьох авторів цей внутрішній перфекціонізм – неможливість навіть стартувати. Краще видати і врахувати помилки, на які вкаже розумний світ, ніж просто заклякнути на місці. Я пішов цим шляхом і не пожалкував. Вже через кілька місяців, моя подруга сказала мені, що харківське видавництво “Фабула” готове купити в мене роман. Уявляєте? Багатьом авторам-початківцям ще треба докластися, аби надрукувати свої твори, а моє видавництво отримало декілька схвальних рецензій, в яких мене порівнювали з Салінджером, з Керуаком і було настільки вражене, що, виявилося, я на цьому можу ще й гроші заробляти (сміється). Потім було декілька місяців редакційної вичитки, суперечок з коректорами, в яких, в окремих випадках, мені доводилося відстоювати певні слова. Видавництво харківське, відповідно люди місцеві, а в романі дуже багато сленгу характерного 90-им саме Західної України: Поліссю, Рівненщині. Я доказував, що текст втратить свій колорит, якщо ці слова викинути, бо вони спочатку, якщо розуміли значення, намагалися їх заміняти загальновживаними. В кінці кінців ми порозумілися і все таки зупинилися на авторській редакції, видавництво допомогло мені у технічних моментах.
– Хто найпершим побачив ваш завершений рукопис?
Перші розділи читала моя дружина. Вона була першим моїм рецензентом і деякі її зауваження я врахував. Власне, тут мова йде про фізіологічні моменти. Їй не дуже подобалося, що в окремих моментах я акцентую увагу на певних деталях, чомусь “бєканому” (сміється). Спочатку я не дуже звертав на це увагу, бо вона у мене трохи іншого складу людина, ми дуже різні, але пізніше я дав почитати свій текст рідерам – це спеціально об’єднані люди, дуже різні, яким перед виходом роману дають можливість почитати його і висловити свої зауваження та побажання. В Україні це не дуже поширено, але, наприклад, Макс Кідрук таке практикує. Жодної нищівної критики не було, хоча вони незаангажовані. Всім все сподобалося, правда, знову ж таки було декілька дівчат, які звернули увагу на “занадто” фізіологічні речі. Я все це врахував, всім подякував і, власне, вже тоді рукопис був готовий до видавництва.
– Що ви відчули, коли вперше тримали в руках книгу власного авторства?
Це неймовірне відчуття, мені не вірилося, що це таки сталося. Стати письменником і написати свою книгу – це була моя перша серйозна мрія. Більше я в ті роки, клас 5-6, хотів стати тільк Фоксом Малдером (сміється). Спочатку, звичайно, я не знав, як реагувати на схвалення і критику людей, боявся гучних слів. Не через те, що скромний чи нескромний, просто у рецензіях справді були дуже сміливі порівняння, і я рідко натикався на такі в українській літературі. Намагаюся відслідковувати і читати всіх сучасних авторів, актуальне, неактуальне, андиграундне, і рідко зустрічав щось таке. Спочатку думав, що це якась підстава, мене просто розігрують, але вже пізніше, поспілкувавшись з Андруховичем, почув від нього схожі речі і заспокоївся. Знаю, що він шарить в літертурі, і знаю, що просто так лестити не буде. В передмові він написав, що музика гурту “Фіолет” для дівчаток і він не може слухати їх довше 2 хвилин (сміється). Він достатньо відвертий у тому, що говорить, і я йому за це щиро вдячний, бо більше поважаю людей, які мені правду в очі говорять, аніж тих, які в силу обставин говорять те, що їм вигідно конкретно зараз. Вразило й те, що Винничук, вперше за багато років написав позитивну рецензію на українського автора. Мені коли знаючі люди розповіли, що це щось нереальне, я аж загордився собою. По доброму, звичайно. Я хлопець з Дубна, в нас не прийнято по злому гордитися (посміхається). Тому, для мене це якийсь зовсім інший життєвий психологічний досвід. Коли ти абстрагуєшся від простого бажання щось мати, не задумуєшся про успіх, а він сам до тебе приходить. Я тепер хочу це якось задіяти в музиці, тільки не знаю як. Це вже така справа з якою я засинаю та прокидаюся і не можу уявити без неї свого життя.
– Як вам вдавалося поєднувати музику і написання книги?
Я більше нічим в житті не займаюся, окрім музичної сфери. У мене є “Фіолет”, фестиваль “Бандерштат”, яким я вже 12 років займаюся; додатковий музичний підзаробіток – написання пісень для різних поп-виконавців. Все інше – це більш побутові заняття: почав вивчати англійську, водити машину і таке інше. Все це – легко поєднати, якщо ти правильно організований в часі. В мені це є, бо за плечима великий досвід громадської діяльності, яка вимагає дисципліни, порядку і внутрішньої зібраності. Це, я вважаю, мій великий плюс, бо в музиці таких людей мало. Творчі люди частіше літають десь за хмарами (сміється), постійно запізнюються на зустрічі. Я це приймаю, бо працюю з більшістю таких людей і це їхні проблеми, мені комфортніше по-іншому. У мене кожен день закінчується тим, окрім класичних ритуалів: читання, перегляд фільмів, що я погодинно розписую у нотатнику свій наступний день. У мене немає навіть 15-20 хвилин нездорової якоїсь нездорової паузи. Якщо це якась черга – у мене завжди книжка, яку я читаю. При чому якщо вдома я надаю перевагу виключно художній літературі, то в інших ситуаціях у мене є читалка з публіцистикою та документалістикою. Я намагаюся, будь-яку затримку, використати для саморозвитку. Тому і написання книги і паралельний випуск альбому відбувалося гармонійно і доповнювало один одного. Більше того, якщо говорити про музику в контексті літератури, окрім власних переживань, які завжди надихають на створення пісень, є й зовнішні чинники. Мене надихає література. Наприклад, пісня “Двоє проти всіх” написана після чергового перепрочитання Селінджара – “Ловець у житі”. Тобто ці дві сфери у мене сембіотичні. Роман я писав під музику, у музичних дорогах я завжди читаю. Навіть попри всі мої власні амбіції, навіть свій звичний життєвий процес я вже не уявляю без музики чи літератури. Раніше у мене не було власної бібліотеки, бо у свій час я відмовився від паперу і всі книжки, які у мене були, коли я ще жив у Луцьку, відніс їх буккросівську крамницю. За останні два роки моя колекція розрослась десь приблизно до 1300 книжок. Дома їх вже просто немає де ставити. Зараз ми з дружиною плануємо переїжати і першим ділом намагаємося вигадати якесь дизайнерське рішення, як розмістити всі ці скарби (сміється). Це справжня терапія. Я приходжу додому, хоча б трошки торкаюся палітурок, розгортаю якусь одну навмання і все…. Всі тяготи дня, нервозність, притаманна столиці, все це зникає. І я тішуся, що у мене є така домашня гавань. Я, до речі, у потязі, вночі, виявив дуже важливу для себе тему – бібліосмія – задоволення від запаху друкованих книжок – це про мене.
– Що для вас натхнення?
Для мене – це вільний час і простір. Зазвичай я пишу, коли ніхто мені не заважає. Я сам вдома, собака спить у мене під ногами. Я можу ходити взад-вперед квартирою, обдумувати слова, записувати на диктофон пісні. Хоча, і в дорозі пишу. Останній альбом “Аврора”, тотальна більшість його текстів написана у нотатнику в дорогах, у концертному бусі “Фіолету”, яким ми між містами переміщаємося. Але щоб складалося так, ніби щось відбулося і я ловлю жар-птицю натхнення за хвіст і пишу безупину – у мене такого немає. У мені постійно накопичується інформація, фіксуються образи. В телефоні сотні нотаток: окремі речення, слова. До недавна у мене в наплічнику були один-два паперових списаних нотатника. Потім виходить так, що я витримую паузу на дві години, сідаю і пишу. Я не знаю, чи це натхнення, мені просто завжди є, що сказати. Щодня повз мене проходить сотні людей, нова музика, книга і це вражає, викликає у мені тисячі рефлексій і мені одразу пишеться. Остання книга, яку я прочитав дорогою до Івано-Франківська, письменниці Ольги Брейнингер – “У радянському союзі не було аддеролу”. Книга про жінку під мікроскопом, але вона вскрила мене скальпелем, як чоловіка. По приїзду додому окрім часу з дружиною, я вже запланував присвятити себе трохи чомусь творчому, бо мені вже є що сказати. Я не знаю чи це воно, але так відбувається постійно.
– Як ви уявляєте свого потенційого читача?
В першу чергу я пишу для себе. Як казали класики: “Хочеш написати щось кльове, напиши так, що сподобалося тобі”. Тому, коли я писав “Капітан Смуток”, я жодного разу не думав про потенційного читача. Вже зараз, відслідковуючи коментарі, відгуки, рецензії читачів, я бачу що ця книжка захопила велику аудиторію. Починаючи від школярів-підлітків до старшого покоління. Книга присвячена людям, які перебувають на роздоріжжі життя: не розуміють, хто вони, що їм далі робити; інколи не можуть наважитися на необхідний ривок, кардинально змінити своє життя. Це література для людей, котрі пам’ятають чи хочуть відчути і оцінити магію тих дифіцитних часів. Тому що мало що маючи, люди були справді щасливими. Особливо діти, котрі з мінімуму витискали життєвий, емоційний максимум. Всі читачі дуже різні, але для мене, це найперше мислячі люди, які ще не зачерствіли у буденності і це приємно. Хотілося б, звичайно, достукатися й до тих людей, які загубилися в метушні, але я поки не розумію, як це зробити, бо читають в Україні насправді дуже мало. В, будь-якому разі, я сподіваюся, що кожен знайде в книзі частинку для себе.
– Особисто для вас, який меседж доносить “Капітан смуток”?
Я виговорився, мені здається. Я зафіксував усе важливе, що хотів пам’ятати про 90-ті. Повторюся, це не автобіографічна повість, але у кожному реченні є щось, що я закодував спеціально для себе. Тобто люди бачать одне, а я – зовсім інше. Для мене, наприклад, було дуже важливо пофіксити все те, що пов’язано з моєю рідною мамою. За весь цей час вона пережила досить багато. Тоді у неї були значно щасливіші очі, і не дивлячись на те, що я зараз намагаюсь зробити максимум для її радості, мені хотілося запам’ятати її такою. Тобто, для мене книга має терапевтичний ефект. Я поговорив зі світом про наболіле, випустив пар. Все це довго накопичувалося всередині і я йому знайшов практичне втілення. Мені здається, це дуже чесна література. Місцями вона кострубата, можливо, не відповідає супер крутим літературним технікам, бо не орієнтуюся у тому, як правильно писати книжки, я викладався інтуїтивно і, можливо, саме завдяки цьому текст залишився живим.
– Ми вже частково зачепали цю тему, але все ж таки. Що для вас критика, і як ви до неї ставитеся?
Тривалий час ставився вкрай негативно, бо сприймав її крізь призму людей, які були критиками. Як от у музиці. Знаючи, що хтось так і не став музикантом, проте дуже серйозно береться оцінювати і писати про цю сферу, я не міг серйозно відноситися до їхніх слів. Зараз, я розумію, що це неправильно, бо на те й існує інститут критиканства. Ти можеш його приймати чи не приймати, але він повинен бути і дуже часто ці люди пишуть абсолютно слушні речі, і для цього не обов’язково бути крутим музикантом. З часом я подорослішав і помудрішав, з’явилося більше усвідомлення і толерантності до таких речей. Плюс у якийсь момент мені стало легше їх сприймати, бо я зрозумів, що я сам – свій найбільший критик. Нічого мене так не зачіпає, як час, який минає після видання чогось свого. Все проходить мою внутрішню цензуру. Часто мені стає соромно за певні фрази, звороти, ноти. Коли з книжкою все закрутилося, я дуже переживав, як буду сприймати відгуки, чи вистачить мені загартування музикою, аби м’якше сприймати те, що говоритимуть люди. Пам’ятаю, як ми з гуртом їхали з концертом до Одеси, за день до нього у нас мала бути презентація книги і під час неї модератор сказав мені, що щойно прочитав першу нищівну рецензію на “Капітан Смуток” і я такий: “Ого-о-о, це вже цікаво” (посміхається). До того я чув лише схвальні відгуки. Від критиків, письменників, читачів. Я тоді не міг дочекатися завершення презентації, мені страшенно кортіло почитати. Коли я зайшов на сайт, там жіночка в пух і прах рознесла все, звинуватила мене в сексизмі, нетолерантності, мовляв я жінкам надаю якесь убоге місце в своєму книжковому мікровсесвіті. Але ви знаєте, мене це зовсім не зачепило. Як сказав наш стейджмен, Коля Судима, ми з ним разом читали це вголос: “Таке відчуття, що ця жінка пропустила цілий пласт літератури, починаючи від Генрі Міллера та Хемінгвея і закінчуючи Буковскі, Керуако, Паланіком і багатьма іншими”. Тобто, мені не хочеться вступати в суперечку, але людина написала чисто з моралізаторських позицій. Давно вже мистецтво не зобов’язане чомусь вчити та виховувати. Хоча, на мій погляд, книжка і так достатньо мотиваційна, тому що розповідає історії дещо інших людей і їхній шлях незламності; Як їм вдалося вийти із власного порочного кола і ступити на новий етап життя. А акцент у рецензії на речах, вирваних з контексту. Але я спокійно на це відреагував, тому що був до цього готовий, тому що стикався з подібним явищем і серед класиків, і серед досить потужних сучасних авторів. До прикладу, “Коханці Юстиції” того ж Юрія Андруховича. Ну мені дуже книжка сподобалася, я не зрозумів тих критиків, які написали стільки нищівних відгуків про цей твір. В будь-якому випадку я радію, що є реакція. Гірше, коли текст не викликає рефлексій і зацікавленості у читача.
Багато людей на презентаціях просто цікавляься тим, як їм наважитися видати щось своє, до кого йти, кому писати, як себе позиціонувати, привернути до себе увагу. Я жодних рецептів для таких людей не маю. Все, що можу – поділитися власним досвідом. Ми можемо багато говорити про природу натхнення, але в будь-якому випадку все зводиться до твоєї працелюбності, працездатності та наполегливості. Я дуже поважаю Стівена Кінга, який каже: “Я жодного дня не проживаю, щоб хоча б одну сторінку А4 не написати”. З одного боку це все переростає у якесь ремісництво, а з іншого – це постійний розвиток таланту та здібностей. От що я можу порадити. Тому що зараз насправді є безліч можливостей заявити про себе. Навіть сторінка у Фейсбуці, за умови, що ти дійсно вартісно пишеш, не залишиться без уваги. Майданчиків – безліч. Я свій перший роман – “Життя прекрасне” – викладав на сайті “Волинь.пост”. Раз в тиждень – один розділ з роману у свой авторській колонці. Саме це мені допомогло таки дописати прозовий твір, бо завжди не вистачало терпіння. Це теж рецепт підвищити продуктивність. Є схема: розділ – коментарі – дедлайни – мотивація. Соціальні мережі – відкривають світ. Ваш текст розлетиться, якщо дійсно вартісний.
– Для вас писемництво – талант чи набуті навички?
Мені здається, обов’язково повинна бути іскра, магія, відчуття слова. Просто писати можна прес-релізи в управлінні внутрішніх справ, за чіткими схемами, а щоб створювати щось грунтовніше – це вже потрібно відчути. Звичайно, для цього теж постійно треба працювати, багато читати, шукати свій стиль, вкладати у свій розвиток, але якщо людина народилася без будь-яких задатків та іскри, навряд чи можна стати генієм.
– У якому жанрі вам би хотілося спробувати себе у майбутньому?
Другий роман, який я писатиму буде про музику: життя вигаданої рок-н-рольної групи. Хочу висвітлити всі правди і неправди української сцени; те, чого не знає слухач у залі; про закулісся. Це буде знову ж таки художній роман, більше психологічний триллер навіть. А взагалі, я б хотів спробувати написати хоррор. Я розумію, що це жанр літератури, який не всі серйозно сприймають. Багато хто й наукову фантастику і містику відносить до вторинних жанрів, але я з цим категорично не згоден. Той же Рей Бредбері чи Стівен Кінг – це класика, стовпи сучасної літератури. Я сам не фанат фентезі, до речі, але люблю наукову фантастику, триллери з елементами містики. Люди не сприймають такі напрямки, тому що вважають все це вигадкою, але, як на мене це хороший терапевтичний спосіб абстрагуватися від дійсності. Коли ти читаєш про все одне й те саме, чим живеш щодня, то втомлюєшся. Хоча “Капітан смуток” зі своєю магією дитинства – теж наші соцреалії, воно все вже набуває оскомину. Власне так утворється культ поп-музики. Люди тікають від реальності і однозначності. Тому час покаже, що я писатиму (посміхається).
– Наостанок, що для вас успіх?
Це складне питання. Можна звичайно вимірювати його матеріально, але особисто для мене, успіх, на сьогоднішньому етапі життя – це займатися своєю улюбленою справою і жити цим так, щоб не думати, що ти маєш зробити завтра, щоб заплатити за квартиру. Мені дуже подобається концепт сродної праці Сковороди. Я дуже довго до цього йшов, тому що вже займаючись музикою, я змушений був поєднувати її з роботою з восьмої до п’ятої щодня, яка зовсім мені не подобалася, тому що треба було себе забезпечувати. Зараз все змінилося, я залишив все, і чортзна як, напівпроголодь, досягнув бажаних результатів. Зробив абсолютно авантюрний вибір і зовсім нежалкую. Для мене це вже успіх, тому що це база, від якої можна відштовхуватися далі, будувати нові планки і досягати їх. Якщо буде здоров’я та запал, все інше точно прийде, якщо працювати над цим. Я просто щасливий, хіба це не успіх? (посміхається)
Роксолана БЕЛЕЙ
Фото: Олександр ЛИТВИНЕНКО
Мирон ВАСИЛИК
Залишити відповідь