Розмова з Юрієм Іздриком не про літературу, а про Чорнобильську катастрофу. Мало хто знає про життя письменника з цього ракурсу. Юрій – ліквідатор наслідків Чорнобильської катастрофи. У розмові читайте про перебування Юрія в зоні відчуження, радіоактивні матраци та про мізерну подяку ліквідаторам наслідків катастрофи.
– Юрію, розкажіть більше про ваше перебування у Чорнобильській зоні. Як ви туди потрапили?
– Тоді це робилося дуже просто. Я був військовозобов’язаним і мав офіцерське звання після закінчення Політехнічного Інституту. Мені зателефонували з військкомату і сказати зайти, нібито потрібно уточнити дещо у документах. Взявши військовий квиток, я прийшов до них. Звідти мене вже не випустили, як і решту. Чому? Все відбувалось в умовах таємниці. У такий спосіб і відбувалась мобілізація. Далі все це виглядало доволі рутинно. Нас завезли у якийсь табір, у намет за колючим дротом, який був під охороною військових, очевидно з внутрішніх військ, бо були із собаками. Так ми опинилися в зоні. Мешкали у наметовому містечку поза зоною, їздили на станцію будувати саркофаг. Хоча ми не знали, що там будуємо, слова такого як «саркофаг» не вимовлялось, ніхто його не використовував в контексті Чорнобильської станції.
– Скільки часу тривало ваше перебування в Чорнобильській зоні?
– Призивали мене на місяць, але пробув я там цілих три. Тих кого призивали на три місяці, були близько року. Мені пощастило, що я потрапив у зону не від Міністерства оборони, а від внутрішніх військ, у пожежну частину. Ми возили пожежними машинами воду на той саркофаг, для цементу. Запомповували воду з річки, возили на станцію, заливали у бетономішалку. І тому, що це було інше Міністерство, мені пощастило.
– Які засоби захисту використовувались у радіоактивній зоні?
– Респіратор і практично все. Коли ми йшли у заборонену зону, у самій станції переодягалися в робочий одяг, а вже повертаючись скидали це все, приймали душ і одягали чисте. Цей робочий одяг мав бути одноразовим. Спочатку так і було, а потім вже не надто на це звертали увагу.
– Скільки часу можна було знаходитись там?
– Це дуже залежить від того, хто де працював. Були люди, які безпосередньо жили в зоні чи на станції. Було зрозуміло, що там інші умови. У нас були так звані «накопичуючі індивідуальні», де фіксувалася загальна доза радіації, яку отримувалось за весь час перебування там. Але їх звичайно ніхто не контролював. Люди ніколи таким не цікавилися, це була Радянська система. Що казали, те і робилося. Така вже особливість радянського тоталітаризму.
– З якими труднощами ви стикались?
– Проблема в тому, що потрібно було не тільки перейти на наметовий спосіб життя та спати на соломі, але в тому, що ця солома для матраців зібрана на довколишніх полях, які теж радіоактивні. Для мене було проблемою, коли мене намагалися просунути у якесь комсомольське лідерство, я страшно цього ненавидів і уникав. Але з часом мене залишили у спокої.
– Як вплинуло перебування у Чорнобильській зоні на вас?
– Там всі відразу відчули той вплив та мали проблеми. З нашого взводу залишилось близько 10% людей. Той, хто вже прийшов у зону із якоюсь болячкою – відчував загострення. Якщо хтось мав проблеми із серцем, то був уже клінічним сердечником. Крім того, туди йшли люди старшого віку, тому і помирали. У мене були приступи мігрені, які не зникли досі. Жодними ліками, окрім мокрих компресів з теплого молока, я не можу врятуватись. Зараз у мене впав зір до 3%, і це, виявляється, не проблема офтальмології, а проблема мозку. Лікарі кажуть, що це може бути пов’язане із Чорнобилем. Але пройшло вже багато років, хто знає звідки воно взялось.
– Чи були летальні випадки у зоні з кимось із вашого оточення?
– Не було багато випадків пов’язаних із радіацією. Більше було пов’язаних із автомобільними аваріями. Бо всі страшно багато пили горілки. Вона ж, якимось чином, виводить радіацію. Багато п’яних солдатів було за кермом. Але це дуже швидко заборонили, був чіткий закон. Тільки вищий офіцерський склад, починаючи від полковника, могли пити коньяк. А всі решта мали бути тверезими. Напевне були випадки, коли комусь було погано і викликали лікаря, але якихось ексцесів я не пам’ятаю.
– Розкажіть, яким ви бачите вплив радіації надалі?
– Радіація так чи інакше мине, а життя в зоні відчуження не припиняється. Я думаю, що людський страх з цим перебільшений. Це страх невідомості. Зараз бачимо, що нічого фатального не відбулося. Та мене ця проблема не особливо хвилює, мене більше цікавить вона у моєму індивідуальному контексті. Я ліквідатор другої категорії, мало того, що я отримую мінімальну пенсію в сумі 1000 гривень, мені її ще й знімають. Забирають останні субсидійні гроші з причин, яких мені до кінця не вдалось зрозуміти. Пенсійний фонд порадив звернутись до суду. Я довго опирався, бо ненавиджу це, але все ж таки звернувся до суду. В результаті доводилося підіймати скандал у Калуші, щоб виграти справу. Пенсійний фонд відразу подав апеляцію до Апеляційного суду Львова. Справа вже другий рік лежить там. Абсурд! Я залишаюся зареєстрованим як ліквідатор, і кожного місяця отримую на карточку допомогу на лікування у розмірі 150 грн. Така моя компенсація. Не знаю, як нинішня влада працює над цим питанням. Я веду маргінальний спосіб життя, в тому сенсі, що я не дуже контактую із соціумом.
Сніжана САМАНЧУК
Залишити відповідь