Ти не хворий, не кашляєш, в тебе немає ніяких симптомів, ти просто не можеш стояти на ногах. Прокидаєшся зранку і розумієш, що твоє життя може докорінно змінитись саме з цього дня. Ще вчора ти ганяв з хлопцями у футбол, а сьогодні – прикутий до ліжка. Це не сценарій до фільму, а реальна історія хлопця, який не міг ходити, а зараз займається хореографією.
«Мене звати Андрій, мені 35 і я займаюсь мистецтвом.
Проблема з моїми ногами була з самого народження, принаймні за словами моїх батьків я доволі пізно пішов. Якщо діти починають ходити в 10-12 місяців, то я пішов значно пізніше. Я більше повзав ніж ходив, з самого дитинства мене батьки завжди возили на масажі, бо розуміли, що вони хочуть, щоб дитина ходила і повноцінно жила. Завжди згадую, як ми в лікарні на цих кушетках робили масажі. Ну і в результаті, коли я вже вступив на хореографію казали, що в мене дуже м’яка ступня. І я собі думав, що можливо десь там в дитинстві лікарі щось зробили, згадуючи як вони гнули, мнули, масажували, напевно це була одна з причин чому в мене ступня м’яка і правильно гнеться. Мама в підсумку зізнавалась в тому, що вона боялась, кожен день жила з тим, що є можливість того, що я не зможу ходити. Мамине серце завжди хвилюється за дитину.
Я розумів, що не можу встати, не можу зробити навіть одного кроку
Десь років мені було 13, літом ми з хлопцями грали у футбол. Ми грали досить довго, напевно годин п’ять поспіль. Були однокласники чи хлопці з паралельних класів, які грали у футбол на високому рівні, а в мене був низький рівень, скажімо так (посміхається). Мене завжди останнім обирали в команду. Я того вечора забив декілька голів, там був величезний рахунок, бо все таки грали 4 чи 5 годин. Це був вечір, літній пізній вечір. Я пам’ятаю, коли прийшов додому, то одразу ліг спати. Зранку прокидаюсь, встаю на ноги і назад падаю на ліжко. Я знову спробував встати і знову впав. Мама була на кухні, я її покликав, намагався голосом не показати, але я дуже налякався бо я не міг стояти. Вона прийшла, запитала: «Що сталось?» Це був ранок, година 10-11, літні канікули. Я кажу: «Я не можу стояти на ногах». В мене було неабияке здивування. Мама одразу зрозуміла в чому справа, що це пов’язане з ногами. Вона дуже налякалась, це було видно на її обличчі, але намагалась мені цього не показати. Я теж налякався і намагався не показати (посміхається), щоб не вводити її в ступор. Тоді мама спробувала мене потримати. Вона тримала мене за руки, а я розумів, що не можу встати, не можу зробити навіть одного кроку. Потім мама сказала мені, щоб я лягав у ліжко, а тоді почала щипати ноги і різні маніпуляції проводити, щоб перевірити, чи я відчуваю ноги. Я відчував все і це було добре. Мама мене за пальці тиснула питаючи, чи я відчуваю за який палець вона тримає. Я це все відчував.
Мама викликала лікаря. Він подивився, послухав і сказав, що взагалі не розуміє звідки така ситуація. Запитав, що було напередодні, яка ситуація, чи не хворів я, чи не було грипу або чогось схожого. Тобто це могло дати ускладнення на ноги. Лікар виписав якісь таблетки, прописав постільний режим, бо я ж не хворий, не кашляю, немає жодних симптомів, просто не можу стояти на ногах. Тому в першу чергу, що порадили – просто весь день лежати, а якщо буде гірше або краще, то вже звертатись до лікарні. Я лежав, і це напевно був найстрашніший день в моєму житті, тому що було багато думок. От ти вчора бігав з хлопцями, грав футбол, а сьогодні ти не можеш ходити. Як це інвалідний візок? Ти молодий хлопець, це може статись десь там з ким завгодно, але тільки не з тобою. Ну як?
Я себе змушував в першу чергу психологічно
Я лежав днів п’ять, дуже багато думав: «Добре, от якщо я буду на інвалідному візку, то чим буду займатись?»
Комп’ютерів на той час ще не було. Точніше були вже, але ще не в моєму випадку. І я себе психологічно змушував, що буду ходити. Я говорив як у фільмі: «Я не боюсь, я не боюсь, я буду ходити». Мені принесли милиці. Дві ноги я якось перебирав і через тиждень часу вчився ходити тримаючись за шафу, за двері, за кухонний набір. Я себе змушував, психологічно в першу чергу, що хоча б не довго але трішки пройтись. Та я розумів, що мені потрібно ногам давати відпочити, тому намагався максимально часу лежати, наскільки це було можливо, але пора вставати, а то ноги атрофуються. На той час, зараз дивуюсь, я думав настільки по дорослому, і розумів, що мені потрібно.
Я казав, щоб знайшли мені милиці, хоч на них, але я однозначно буду ходити. Я почав крок за кроком, за допомогою батьків, і коли вони не бачили, я ходити по хаті. В той момент я пообіцяв собі, що точно буду максимально веселим та щасливим, якщо я знову піду без милиць. Я буду в цьому житті намагатись хоча б, як казав Кузьма, не робити людям прикростей, а якщо ти можеш ще й чимось допомогти, то це взагалі буде шикарно. Я не знаю, що це було, але розумію, що той момент так само може прийти і зараз. В будь-якому випадку я цього не хочу, і буду робити життя максимально яскравим на стільки, скільки зможу. Я намагався це робити від тієї миті. Звичайно, воно десь забувається, десь через рік я намагався про це взагалі не згадувати. Ніколи і нікому не казати, що я лежав, що я був якийсь не такий як всі.
Сьогоднішній день в такій якості, коли я на ногах, може бути останнім
Ну і зрештою я вступив на хореографію (сміється) у 2004 році, так склались обставини, це дуже і дуже довга історія. До цього було дуже багато передумов, але я розумію, що з 2004 року в мене боліли ноги щодня. Я не давав собі спуску, я розумів, що в першу чергу це такий собі психологічний момент. Я налаштовував себе кожен ранок, вставав і йшов на пари з хореографії, в нас було по 4 пари, плюс потім робота в нашому місцевому театрі на хореографії балету. Навіть попри те, що я міг падати від втоми, в першу чергу через ноги, я не давав собі спуску, тому що розумів, сьогоднішній день в такій якості, коли я на ногах, може бути останнім. Не останнім в житті, а останнім коли ти його проживеш так, як ти би хотів його прожити. Саме тому, свідомо, я відмовився від куріння та алкоголю. В мене немає просто на це часу. Я не приймав за своє життя жодного виду наркотиків, ніколи. Я знаю як збоку пахне травка, наприклад, знаю що це там Маріванна (Marijuana – пр.р). Я починав як всі курити, ховатись і тому подібне. Але потім я зрозумів: «Стій, ким ти будеш через 5 років, тобі треба витратити купу грошей?» В мене не була багата сім’я, я розумів, що мені ці гроші потрібно буде якимось чином здобувати. Я завжди, навіть до тепер, живу думкою: «Ким ти себе бачиш через тиждень? Через рік? Через 5? В 60-ть? Якщо доживеш…»
Боліли ноги завжди, цілорічно
Дуже багато людей кажуть, якби повернулися на 20 років назад, то б змінили те, те і те. А я хочу так зробити, кидаю себе десь на 20 років вперед і думаю, ким ти хочеш бути там, а повертаюсь сюди і намагаюсь прожити життя так, щоб не шкодувати. Назад час не повернеш. Можна жити сьогоднішнім і майбутнім. І завдяки цій професії, хореографа, я взагалі 4 роки прожив, наприклад, в Туреччині, я танцював, я мав головні ролі, я не маю особливого таланту до танців, це є людина талановита їй потрібно займатись менше будь якою справою, і є людина, яка “пахарь” і їй потрібно займатись. Я змінював на перших курсах, та на всіх курсах поки я вчився тут або в Києві в Поплавського, по чотири футболки за пари. Я мав з собою 4 футболки чисті, і вже в пакеті лежали не зовсім чисті (сміється), вони вже мокрі. Люди їздять відпочивати в Туреччину, а я їздив туди, відпочивав по пів року на морі. Я робив себе сам, я просто “впахував”, “впахував”, “впахував”, не звертаючи увагу на біль. Боліли ноги завжди, цілорічно.
На своїй війні я – воїн
Одного разу я пам’ятаю, це був напевно липень, коли я перейшов з першого на другий курс. Я іду біля Ратуші, це була така тепла погода. Я йшов між Ратушею і РАЦСом, пам’ятаю, як зловив себе на думці, що в мене сьогодні не болять ноги. Розумію, це був 2005 рік, що я йду, а в мене не болять ноги. Я не вірив просто, сонце світить, навколо люди, одразу піднявся настрій. Це було дуже класно. Ну а вже другий відпочинок це зараз. Я дуже тішився цьому локдауну з березня, бо я вперше за 15 років реально відпочив. Бо я не міг собі дозволити відпочинку. В мене таке життя, що хтось завжди телефонує і я радо погоджуюсь на будь-які проекти. Знову ж таки в першу чергу через те, що це може бути останній день в такому статусі, це може бути останній в принципі твій день. Тому я завжди намагаюсь зробити так. Я вірю, що один в полі воїн, а на своїй війні я – воїн».
Влад Васильчук
Олександр Олійник
Христина Ткачук
Залишити відповідь