Роман Бублинський - один з перших єдиноборців у Станіславі

З Романом Бублинським ми домовились зустрітись зранку біля його будинку. Телефонуємо, очікуємо сонну, ранкову відповідь у слухавці. Натомість пан Роман каже, що вже поспішає до нас після важливих справ. Невдовзі бачимо неподалік сивого, усміхненого та сповненого сил чоловіка. Йому 87 років, але справжній вік видає тільки інформація про біль в спині. Привітно запрошує нас у свою домівку.

Роман Бублинський – один з перших спортсменів-борців у Станіславі. Його команда не мала жодного спорядження, форми та місяця для тренувань, але це не завадило здобувати призові місця на Всеукраїнських турнірах.

Починаємо розмову з паном Романом.
“Я народився 9 лютого 1935 року”, – каже чоловік. І після цих слів у його очах з’являються сльози. Чи то згадує як давно це було, чи то віддзеркалюється біль іноді нелегких років життя. Та коли переходимо до теми спорту, на вустах чоловіка знову з’являється посмішка. Він ніби повертається у своїх спогадах до тих безтурботних, щасливих, сповнених пригод юнацьких років.

Романом Бублинський: “Колись я жив на вулиці Довгій. Ми мали своє подвір’я, сад, город. Там я облаштував спортивний куточок: поставив перекладину, тенісний стіл, гантелі. Я дуже любив займатись спортом. Грав у збірній команді з футболу, їздив на матчі. Де ми тільки не бували: Калуш, Галич, Стрий. Домовлялись з командами й влаштовували змагання. Тоді збиралось дуже багато людей, щоб вболівати за команди. Пригадую, нам вдалось змагатись за першість в Україні. Ми показали дуже хороший результат, але через те, що в грі з одеськими футболістами ми випадково забили у свої ворота, на перше місце вже не змогли претендувати. Втім, друге місце на Всеукраїнському турнірі – це гарний результат”.

Хоч після закінчення школи пан Роман вступив на педагогічний факультет, все ж в його серці був спорт. Футбол, шахи, а згодом – боротьба.

Романом Бублинський: “Тоді в нашому місті не було спортивної боротьби. Ніхто про неї не говорив і ніхто цим не займався. Згодом на квартиру до моїх друзів (які теж займались спортом) поселився хлопець, який мав другий розряд по боротьбі. Він приїхав з іншого міста і вступив у наш місцевий інститут. Саме він почав нам показувати різні прийоми. Так ми почали разом тренування. В нас не було гімнастичних матів та іншого спорядження. Вже згодом нас помітили й дозволили займатись в приміщенні кінотеатру імені І. Франка.

На перші свої змагання з боротьби я поїхав у складі спортивної роти.

Свого тренера ми отримали вже пізніше. З Києва до нас в місто на роботу направили Чуху Івана Григоровича, а він займався боротьбою, мав перший розряд. Саме Чуха взявся за нас – борців-самоучок. Тоді ми отримали свій зал та килим. В нас було стільки радості, що це додало ще більше ентузіазму. В 1954 році нашу область вперше представляла команда борців на Всеукраїнських змаганнях”.

Другий праворуч – Роман Бублинський.

Герой нашої статті з тремтінням у голосі згадує, як під час представлення команди, його товариш виходив першим, подавав йому руки, а пан Роман в повітрі робив акробатичну стійку. Так розпочинались змагання для їхньої команди. Найсумніше для чоловіка те, що з усіх членів першої команди, тільки він може зараз розповідати їхню історію.

Романом Бублинський: “Для участі у Всеукраїнських змаганнях нам видали просту форму. А вже кожен сам собі придбав шерстяне трико та борцівки. Наша команда була першим представником області у цьому виді спорту. Кожен наступний рік вже з’являлись все нові й нові борці. Від тоді організовуючи першість області, назбирувалось багато команд.

В 1958 році я посів третє місце на Всеукраїнських змаганнях по боротьбі”.

Пан Роман згадує, що безмежно мріяв навчатись на фізкультурному факультеті у Львові. Під час змагань його спритність та майстерність помітив викладач і запросив на навчання, обіцяв стипендію. Втім, Роман розумів, що має бути біля мами та молодших братів, бо вдома неабияк була потрібна його допомога. Тож його мрія спіткнулась із реальністю.

Романом Бублинський: “Я не міг собі уявити, що залишу маму та братів, бо тато був постійно на роботі. До того ж мені потрібно було б ще форму придбати, а це теж витрати. Батьки підтримували мене завжди. Мама раділа, що хлопці завжди приходили до мене у двір і ми грати теніс, боролись, висіли на перекладині. Тобто вона була задоволена тим, що ми не вештаємось десь, а вдома весело проводимо час. Вона завжди нас всіх годувала і прала наш одяг”.

Перед змаганнями спортсменам організовували збори для тренувань, розповідає пан Роман. Кожному в день виділяли талон на 2,40 для харчування. Чоловік економив, а потім разом з командою святкували закінчення змагань.

Романом Бублинський: “Колись суперники на змаганнях боролись по 15 хвилин, не те, що зараз – 6. Тоді це було красиво, а зараз працюють тільки руками й штовхають одне одного. В моїй ваговій категорії могло бути 20 суперників. Я здобув перший розряд з боротьби. Колись була така система, що впродовж року потрібно було отримати 15 перемог для присвоєння звання майстра спорту. Я здобув 14 і зламав руку під час крайнього змагання. До того ж це були обласні змагання, не дуже важливі. Але доля так все повернула”.

Завдяки змаганням пану Роману вдалось побувати в багатьох містах України й не тільки. Серед них Львів, Чернівці, Кам’янець-Подільський, Одеса, Харків, Київ. Втім, усі ці досягнення, згадує чоловік, не цінувались за межами спортивної спільноти. Йому так і не запропонували відповідну роботу.

Зв’язати своє життя тільки зі спортом пану Роману не вдалось. Завдяки педагогічній освіті, чоловік працював в школі, а згодом разом із дружиною на місцевій шкірфабриці.

Завдяки своєму спортивному минулому, пан Роман у свої 87 може ще й на грядках попрацювати й виконати фізичні вправи. Каже, дуже йому допомагає дача. Він щоразу вручну викачує 200 л води, щоб полити грядки. Тоді чоловік почуває себе ще краще. Попри це Роман Бублинський встигає ще й співати у церковному хорі.

Поки пан Роман шукає потрібні світлини, звертаємо увагу на гантелі та фітнес-резинку в кутку кімнати. Запитуємо про ранкову гімнастику. Чоловік радо демонструє свою улюблену вправу.