Церква може бути не тільки місцем духовного збагачення, а й центром розвитку, підтримки та навчання. Так вважають передусім у парафії Матері Божої Неустанної Помочі. На території монастиря працює майстерня для людей з ментальними розладами, соціальне кафе, пекарня та реалізується ще декілька вагомих проєктів. А створив це все отець Андрій Цікало із допомогою благодійників.
Про соціальне підприємництво при церкві ми поговорили із настоятелем храму Матері Божої Неустанної Помочі Андрієм Цікалом.
Соціальні проєкти при церкві
– Як у Вас з’являються ідеї таких соціальних проєктів?
В наш час потрібно працювати з людьми, бо це важливо. Ми намагаємось не забувати про соціально незахищених, про людей з ментальними розладами. Ми майже щонеділі організовуємо збірки для нужденних. Колись я намагався пояснити, переконати, а зараз оголошую про збірку і хто має бажання і можливість, той долучається. Скільки назбираємо, стільки й віддаємо тим, що потребують.
В нас є “Веселі канікули” для дітей. Цей проєкт містить 3-4 виїзні табори, які відбуваються в Яремче. Попри це, ще близько 7 днів діти займаються на території нашого храму. В межах парафії це зазвичай 500 дітей, а під час виїзних таборів – 200. Карантин дещо повпливав на зменшення кількості дітей у таборі, але все ж залишалось близько 300 дітей.
– Деякі проєкти Ви реалізували за допомогою програми “Бюджет участі”?
Колись мені порадили подати проєкт на “Бюджет участі”. Тоді ми виношували ідею майстерні “Віри й світла”. В результаті ми отримали від міста 50 тис. грн, хоча від спонсорів нам вдалось отримати значно більше. Решту – це парафіяльні кошти, які ми відкладали на цю майстерню. Сам проєкт “Віри й світла” в нас вже працював від 2013 року. Це зустрічі людей з ментальними розладами, їхніх батьків та людей, які хочуть присвятити свій час спілкуванню з такими дітьми. Зустрічі відбуваються мінімум один раз на тиждень. Це не просто зібрання, а все чітко продумано. Спочатку відбувається тематичне спілкування, далі час молитви та святкування. Далі проходить літургія та молитва на віросвітлянській вервиці. Ще є “батьківська кава”, де батьки особливих дітей можуть поспілкуватись між собою.
Майстерня – це вже доповнюючи ланка – так званий денний ларч. Діти приходять на певний час (ред.. майстерня працює з 9 до 15 год) і після літургії та чаю, займаються з жінкою-дяком. Майстерню нам вдалось створити у 2016 році.
Ще при монастирі ми маємо дитячий садочок та ігровий майданчик. Втім, весь час ми думали про те, як зробити, щоб наша майстерня стала фінансово незалежною від пожертв парафіян. Бо минулого року ми переконались, що можуть прийти такі дні, коли церква тимчасово переходить в онлайн режим і відповідно люди не мають змоги залишати свої пожертви. Тож я почав міркувати, що б могло фінансувати майстерню, оплачувати роботу асистентів (ред.. тих, хто займається з дітьми). Так і виникла ідея соціального кафе. Чесно, я до кінця сам не розумію, як в моїй голові склались усі пазли і я зрозумів, що соціальне кафе – це те, що потрібно.
Так з’явилась ще ідея дитячої кімнати, яка зараз є в кафе, а також задум пекарні, яка виготовляє хліб, круасани, кекси для відвідувачів.
Намагаємось подавати свої проєкти на “Бюджет участі”, щоб залучати кошти й мати основу для реалізації.
– Ці проєкти вже є прибутковими?
Поки що кафе та пекарня не є прибутковими і я не знаю, коли за вторговані кошти ми зможемо утримувати майстерню. Втім, це все вже самостійно працює і це хороший результат. Тепер будемо старатись, щоб це все приносило прибуток.
До речі, ми намагаємось все поєднувати. Наприклад, щоб дітям в нашому садочку було цікаво, ми організовуємо щотижня “День піци”. Кожна група має свій день і разом з вихователем приходять в кафе на піцу. Це ще й позитивно впливає на бажання відвідувати садочок.
Кафе при монастирі
– Кафе при храмі – досить рідкісне явище. Чи були сумніви щодо доцільності такого соціального бізнесу?
Так, є люди, які критикують кафе. Здебільшого кажуть, що високі ціни. Якщо звертати увагу на думку всіх людей, то можна зупинитись і нічого ніколи не робити, але ми намагаємось пояснити, що якісна продукція не може бути дешевою. Доводиться пояснювати, що відвідувачі соціального кафе залишають свої кошти для роботи із людьми з ментальними розладами. Це не прибуток монастиря чи окремих священників, а допомога особливим людям. Дуже шкода, що не всі це розуміють. Мені навіть доводилось чути обурення, чому парафіяни мають витрачати кошти на людей з ментальними розладами. Це було неприємно і я зрозумів, що багато людей не розуміє специфіку соціального підприємництва.
Священник і бізнес
– Що Вам допомогло впоратись з таким нелегким проєктом?
Мені дуже допомогла Українська соціальна академія, де я навчився правильно писати бізнес-план, перетворювати ідею в реальний проєкт. Все ж почати мислити категоріями бізнесу – дуже складно.
Ще для мене, як для священника, було досить важко розпочати цю справу. Саме поєднання церкви й бізнесу є протиріччям і от було важливо зрозуміти, що церква залишається однією ланкою, а проєкти при церкві – це є зовсім інше. Кожна з цих ланок має свою місію. Церква займається духовними справами, а кафе – утримує майстерню, де займаються діти з ментальними розладами.
отець Андрій та Андрійко
– Чим саме діти займаються в майстерні?
Важливо не тільки те, що вони там виготовляють, а передусім діти мають де проводити час. Такі люди зазвичай перебувають вдома і закриваються в собі. Коли до нас вперше приходять особливі діти, часто не виявляють бажання спілкуватись, не співають, обережно сприймають незнайомців. Діти – це так узагальнено, бо поведінка людей з ментальними розладами часто нагадує дитячу, але в нас є особливі учні, які мають понад 30 років. В майстерні виготовляють різні прикраси ручної роботи, плетуть, створюють квіти з паперу… Ми намагаємось їх залучати і до роботи кафе. Звичайно, працевлаштувати їх ми не можемо, але вони допомагають у ролі стажистів.
Перед створенням кафе, я їздив у Луцьк, щоб перейняти досвід такого соціального проєкту. І там мама особливої дитини й одночасно директорка такого закладу сказала мені, що наша держава зовсім не підтримує таке соціальне підприємництво. Залучення людей з особливими потребами до роботи закладу – це гарно звучить. Втім, насправді це відбивається на процесі роботи всього колективу. Наприклад, в такому закладі потрібно більше працівників, аніж у звичайному. Ми можемо запропонувати особливому стажисту протерти стіл, але проблема в тому, як він це зробить. Звичайно, працівник має потім перевірити й при потребі протерти ще раз. Тож після її слів, я зрозумів, що не все так легко.
– Скільки людей займається в майстерні?
В нашій майстерні займається 18 людей з особливими потребами й десь 10 з них допомагають в роботі кафе.
– Як ви підбирали приміщення під кафе?
Ми використали приміщення монастиря, яке не використовувалось. Все облаштували, створили дизайн і тепер тут приємно перебувати.
– Хто може завітати у ваше соціальне кафе?
Наше кафе працює щодня з 9 до 20 год, а в неділю до 21 год. В нашій пекарні печуть хліб, круасани, а в кафе є піца, бургери, гофра, салати, десерти та гарячі напої. Прийти може будь-хто.
Постійний пошук Бога
– Чому при церквах мають існувати такі заклади?
Церква – інституція, яка покликана проповідувати Царство Боже. Проте Царство – це не тільки молитва, а й спілкування, хороше товариство, правильне оточення для дітей. Ми створили поєднання духовності, сім’ї, парафії. В кожного мала б виникати думка: “Це моя парафія, я її ціную, люблю і хочу тут бути більше часу”. Якщо з раннього віку не передати дитині любов до церкви, то потім буде вже пізно. Будемо мати суспільство, де все є, але душі немає. Нам завжди чогось бракує, постійно ми щось шукаємо, але насправді нам не вистачає єдиного – Бога. Часто цей пошук нас стимулює робити щось нове, потім ще, але в результаті ми все ж розуміємо, що основне – це Бог.
– Скільки часу Ви вже є настоятелем храму Матері Божої Неустанної Помочі?
З парафією Матері Божої Неустанної Помочі я з 2014 року. До цього я служив в Тернополі, Кам’янці-Подільському, а у 2013 році повернувся з Португалії, де проводив літургії для наших мігрантів.
храм Матері Божої Неустанної Помочі
Я готувався до того, щоб бути в монастирі, ніколи не думав, що буду священником. Це усвідомлення прийшло після того, як я склав вічний обіт. Я зрозумів, що це велика відповідальність, але прийняв своє бажання стати священником. Є різні ситуації, але у священників є дні духовної віднови, спілкування зі старшими священнослужителями й це допомагає.
Для мене найважче – спілкування під час сповіді. Насправді священникам теж складно відмежовуватись від проблем парафіян, вміти не прийматись ними занадто. Я не можу змінити когось і розв’язати його проблеми, я тільки зможу підказати людині.
– В планах є ще якісь проєкти?
Ні, поки що достатньо. Зараз важливо, щоб це все працювало і вийшло на гарний рівень. Поки що ми на низькому старті, а потрібно ще злетіти.
Зараз намагаюсь знайти того, хто зможе перейняти від мене всі ці проєкти. Священники через певний час змушені змінювати місце служіння, тож я розумію, що не буду завжди в цьому храмі. Через якийсь час я поїду і має бути людина, яка зможе взяти це все під контроль.
Христина Ткачук
Залишити відповідь