Художниця-реставраторка з Ірпеня Олена Приходько майже три місяці працює над відновленням експонатів одного з музеїв Івано-Франківська. Раніше майстриня трудилась в Національному науково-дослідницькому реставраційному центрі в Києві, але ворожий наступ змусив її покинути домівку і шукати прихисток в Західній Україні.
Зараз Олена працює над відновленням крісел із Палацу Яблоновських, що в Бурштині. А попереду – постоли ХІХ століття.
Як реставраторка покидала рідний Ірпінь, почала працювати в Івано-Франківську і чи планує повертатись на Київщину – читайте далі.
– Коли і як Ви прибули в Івано-Франківськ?
– Я приїхала з Ірпеня. Коли почались активні бойові дії, я ще 5 днів залишалась у своєму місті. Втім, ситуація дуже напружувалась, постійно чули вибухи, і чоловік переконав, що потрібно їхати. Вже 2 березня ми покинули дім. Тоді міст вже був повалений і ми пішки йшли до вокзалу, а це близько 20 км. Там чоловік посадив мене на перший потяг і так я поїхала в Івано-Франківськ.
Тут в мене є знайомий, в якого я колись вчилась створювати мозаїку. З перших днів повномасштабної війни, Олег постійно писав, щоб ми їхали до нього в Івано-Франківськ. Це мене дуже гріло. Хоча ті перші дні були дуже складні, бо ми не знали, що чекати, всюди було чутно вибухи, а в голові не вкладалося, як можна бомбити живих людей. Думка, що десь мене чекають, що є куди поїхати, дуже підбадьорювала.
– Ви покидали місто вже під обстрілами?
– Ми покидали місто не під обстрілами, але бойові дії відбувались в радіусі 5 км. Ми чули ті всі звуки, вибухи. До того ж ми тоді не розуміли, як це все буде просуватись, за скільки часу зміняться бойові позиції. Коли ми прямували до вокзалу, я була в чорній шапці. Чоловік сказав, щоб я її зняла, бо схожа на військову і щоб не наражати себе на небезпеку. Тоді в поїзді їхало дуже багато людей, не було де стати. О 4 годині ранку на вокзалі в Івано-Франківську нас зустріли волонтери, пригощали чаєм, бутербродами. Ми не очікували, що хтось нас зустріне, але як виявилось, тоді це було дуже доречно.
– Як проходили Ваші перші дні в Івано-Франківську?
– Перші декілька тижнів після евакуації я була в дуже важкому стані. Мені не хотілось спілкуватись, майже не виходила на вулицю. Але підтримка від людей – дуже цінно. Поступово я повернулась до життя.
– Коли Ви почали працювати над реставрацією експонатів із місцевого музею?
– Почала списуватись із колегами, щоб дізнатись хто і де зараз перебуває. Виявилось, що ми роз’їхались у різні міста. Тоді я пішла у музей, щоб запитати про роботу. Втім, там було зачинено. Я звернулась до свого керівництва, вони зв’язались із місцевим музеєм і виявилось, що для мене тут є робота.
Музейні працівники вже давно планували реставрувати гарнітур, навіть планували відправити його до Києва, бо там складна робота. Моя керівниця запропонувала зробити консервацію експонатів. Це дасть змогу зберегти експонати у тому ж стані до кращих часів, коли можна буде зробити повноцінну реставрацію. Якщо це не зробити, то експонати продовжать руйнуватись. Їм вже понад 200 років.
– Як ця реставрація відбувалась би в Національному науково-дослідницькому реставраційному центрі? Процес відрізнявся б?
– Я працюю у відділі реставрації тканин і шкіри. Тобто в реставраційному центрі є декілька відділів. Наприклад, одні працюють із деревом, інші – з тканинами й так далі. Над гарнітуром працювали б реставратори із двох відділів. А це приносить певні незручності.
Тут я працюю над консервацією експоната. Ми бачимо, що крісло оздоблене дорогою тканиною, тому її потрібно максимально зберегти. Є спеціальна сітка, яку я кріплю на сидіння. Вона вбереже тканину від майбутніх руйнувань.
– Як загалом відбувається процес реставрації?
– Мені віддають речі на реставрацію, далі я створюю план своєї роботи, тобто я маю описати всі етапи реставрації. Потім збирається реставраційна рада, яка або затверджує план, або вносить корективи. Тобто це не тільки моє рішення, а до реставрації долучається багато людей. Якщо річ якісна, то це гарантія її збереження. Основне завдання – зберегти експонат і максимально відновити його стан.
– Які ще експонати попереду?
– Буду працювати над відновленням постолів. Думаю, їм понад 100 років. Колись музей прийняв їх в подарунок і тому ми не можемо конкретно вказати їхній вік і походження.
Шкіра на взутті стала твердою і якщо до неї торкатись, вона почне тріскати. Моє завдання – зробити її живою.
Я маю надати форму постолам, наситити шкіру, щоб вона мала живий вигляд.
– Над якими експонатами Вам найбільше подобається працювати?
– Дуже люблю працювати із сорочками. Я помітила, що місцеві сорочки дуже відрізняються від тих, які стоять в наших музеях. Наприклад, на Прикарпатті сорочки зі складним оздобленням. Напевно одна жінка шила гарну сорочку, а інша хотіла ще кращу. Тому сорочки дуже складно і густо вишиті. А наші сорочки мають простіший орнамент. Також через рельєфну різноманітність Івано-Франківщини, кожне село має свої характерні особливості у вишиванні.
– Над яким експонатом Ви працювали в той час, коли почалась повномасштабна війна?
– Я працювала над шерстяним фартухом і плахтою з Вінницького краєзнавчого музею. Це речі ХІХ століття. Тканина – вовна, а зроблені за допомогою ручного ткацтва. Час впливає на тканину і вона розсипається. Спочатку специфікатором ми насичуємо тканину, щоб з нею можна було працювати.
– Плануєте повертатись в Ірпінь?
– Я вже тут звикла, в мене є робота, але я живу в майстерні й це не дуже комфортно. В Ірпені вже відновили всі комунікації, я замінила вікна у своїй квартирі. До речі, нам дуже пощастило, бо в нас збереглось житло, а постраждали тільки вікна. Я маю куди повернутись. Не буду приховувати, поки що страшно, але треба їхати додому. В парку біля мого дому було поховано 5 людей, це я бачила на власні очі. Ніби я хочу повертатись, а потім згадую це все і не знаю, як справитись із думками. Мій чоловік вже вдома і розповідає, що в місті навіть запах змінився. Ще каже, що всі повертаються, але там дуже депресивно, кожен намагається повернутись до життя.
Христина Ткачук
Залишити відповідь