Почати життя спочатку. Саме так описують свій переїзд більшість вимушених переселенців. Все, що було в них залишилось під обстрілами та окупацією, але життя продовжується. Як без улюблених речей, посуду, постільної білизни, житла і багато іншого почати все спочатку і не втрачати віру у свою країну?
Своїми історіями поділились Вікторія та Ярослава – вимушені переселенки, які тут, в Івано-Франківську заново налагоджують життя. Перед якими труднощами постають жінки й до чого їм доводиться звикати – читайте далі.
Вікторія
Запорізька обл.
До початку повномасштабної війни Вікторія будувала плани на майбутнє, зокрема хотіла поїхати на екскурсію в Івано-Франківськ. Втім, всі плани швидко зруйнувались, коли її будинок затремтів від ударної хвилі ворожої ракети. А в Івано-Франківськ все ж потрапила, але вимушено. Як і більшість переміщених осіб, Вікторія стикнулась із труднощами життя в новому місті. Педагог за освітою, але кулінар за вподобаннями, жінка продовжила свою улюблену кондитерську справу.
Пекти Вікторія почала ще в дитинстві. Пригадує, як допомагала мамі з пиріжками, тортами та іншими смаколиками. Втім, це було для сім’ї, а із замовленнями почала працювати два роки тому.
Вікторія: “Почалось з того, що доньці на шкільний ярмарок потрібно було принести якийсь смаколик. І я вирішила, що це має бути щось незвичне, таке, якого ще точно не було. Тому зупинили свій вибір на пряниках. Я тоді з ними страшенно втомилася. Вони були криві й не надто гарні. Але дітям дуже сподобалися, тому їх забрали першими. Я не здавалася, сумлінно читала різні статті, дивилася відео майстринь. Якісь спеціальні курси чи майстер-класи не було можливості пройти, тому все, що я знаю і вмію – це лише результат багатьох безсонних ночей.
Торти на замовлення якось боялася брати, хоча люди й питали, але я чомусь відмовляла. А потім у хрещеного синочка був ювілей, і я зробила йому окрім основного подарунка ще й тортик. Одна з гостей сказала: “Віка, тортик чудовий! Треба приймати замовлення!”. Це стало таким собі переломним моментом для мене. Ось така підтримка, простий комплімент може багато змінити. З того часу і почалась моя кондитерська історія. До пряників і тортів додався зефір, капкейки. Я й зараз стежу за новинками у кондитерці, тому пропоную своїм замовникам сучасні бенто, трайфли, міні-тортики. У нашій сім’ї такою випічкою займаюсь лише я, а родичі мають чудову нагоду оцінити мої десерти найпершими.
До повномасштабного вторгнення, ми жили спокійним, мирним життям, будували плани на майбутнє, виховували дітей. Донька закінчувала початкову школу, синочок відвідував ДНЗ. Якраз планували на весняних канікулах приїхати на екскурсію до Івано-Франківська. Але не так склалося. Сумно і страшенно боляче, ці спогади наче із минулого життя.
Я вчитель української мови, але за сумісництвом працювала ще й у редакції місцевої газети.
Ми із Запорізької області. З невеличкого селища з мальовничою назвою Розівка. Знаходиться воно на кордоні з Донецькою областю, недалечко від Маріуполя.
Про можливість повномасштабного вторгнення повідомляли раніше, тому “тривожна валіза” була вже складена. Але все ж ми до останнього сподівалися, що вона не знадобиться. Ми виїхали з дому вже 24 лютого. До останнього я не могла повірити, що весь цей жах відбувається з нами насправді. У мене сестра живе в Запоріжжі, тому й поїхали зразу до неї. І добре, що ми встигли виїхати, бо через кілька днів розбили залізницю, і вже жодні поїзди з нашої сторони не їхали. А 3 березня наше селище взяли в окупацію. До кінця життя не забуду першу сирену, як з дітьми на руках бігли у сховище і молилися, як доводилося ночувати у холодних укриттях. Це дуже страшно. Перші дні були надзвичайно важкими: у магазинах розбирали продукти, гроші в банкоматах неможливо було зняти. І таке постійне відчуття спустошеності, не розуміння що робити і як, хвилювання.
Ми були в Запоріжжі до серпня. Навіть коли були “прильоти” в місто, якось все одно трималися. А потім, коли ракета прилетіла за 300 метрів від нашого будинку, і ударною хвилею відкрилися вікна, а стіни так затремтіли, ніби весь дім падає, того ж дня придбали квитки до Івано-Франківська. Чому саме це місто? Не знаю, так склалося. Давно хотіла приїхати саме сюди. Не в такій ситуації, але як є. Місто дуже гарне, надзвичайно подобається. Люди добрі, співчувають, підтримують.
Важко дуже, що доводиться все починати спочатку. Вдома лишилося абсолютно все, я їхала з валізою теплих речей та дітьми на руках. Тому, аби продовжувати тут свою “солодку” справу, треба було придбати чимало інструментів. Але нічого, потроху щось собі купую.
В Івано-Франківську кондитерську справу відроджувала з “Наполеонів”. Сьогодні вже можу запропонувати бісквітні тортики з різним декором та інші десерти. В чужому місті важко знайти своїх клієнтів, тому замовлень небагато. Здебільшого це такі ж переселенці, як і я. Але, сподіваюсь, що з часом з’являться замовники й серед місцевих мешканців.
Допомагають мені мої діти – Полінка та Матвійчик. Вони мої крила. Заради них я справлюся з усіма труднощами. Адже діти мають жити щасливо у своїй вільній країні.
Мої батьки лишилися в окупації, бо бабуся за станом здоров’я не може виїхати. Зв’язку немає. Мама іноді виїжджає в якість місця, де трохи є сигнал і через месенджери виходить додзвонитися. Але це буває дуже рідко, раз на 2-3 тижні. Дуже важко морально, коли не знаєш як там твої рідні.
Щоденні новини про обстріли Запоріжжя просто розбивають моє серце. Там лишилося багато знайомих, які з певних причин не можуть виїхати. І коли бачиш фото знайомого будинку, то дуже важко. Страшенно, не передати просто.
Дуже сумую за батьками. Добре, що можеш поговорити хоч іноді, хоч кілька хвилин, та страшенно важко, що не можеш обійняти”.
Ярослава
Донецька обл.
У 2014 році, коли на сході України розпочалась АТО, Ярослава із чоловіком в пошуках безпечного місця покинула місто Донецьк. Через 8 років їй знову довелось втікати. Так Ярослава з дітьми спочатку попрямувала в Польщу, але згодом повернулась і зупинилась в Івано-Франківську. Каже, труднощі виникають постійно, бо потрібно починати життя спочатку. А ще весь час хвилюється за рідних, які залишились в Покровську. Місто, розповідає Ярослава, щодня під обстрілами.
Ярослава: “Коли почалась АТО, ми з чоловіком переїхали в м. Покровськ Донецької області до батьків. Там і жили 8 років. В лютому про повномасштабний наступ ми дізнались просто з новин, бо хоч до Донецька тільки 60 км, спочатку місто не обстрілювали. Маючи вже невеликий досвід обстрілів, ми одразу підготували підвал. Я з дітьми покинула дім у квітні. Ми поїхали до Польщі й жили там чотири місяці. Далі треба було повертатися в Україну. В Польщі ми могли залишитись, але лише за умови мого працевлаштування там. Для мене це було неможливо, бо двох малих дітей я не мала на кого залишити.
Ми приїхали в Івано-Франківськ. Тут є родичі, які допомогли знайти житло. Якби не вони, то жити в цьому місті я не змогла б. Конкретно в мене проблеми з орендою житла не було. Але знаю, що інші бідкаються, бо винаймати житло за 5-7 тис. грн майже нереально. Більшість оголошень починаючи з 10 тис. грн і вище.
Покидати Донецьк ми вирішили дуже скоро. Я зібрала дітей, найнеобхідніші речі та їжу, а наступного дня ми вже сиділи в евакуаційному потязі. Звісно, про постільну білизну, посуд чи додатковий одяг, взуття і думок не було. Фізично я б не справилась з тими сумками й дитиною на руках.
Дуже незвично було потрапити в україномовний Івано-Франківськ. Інколи складно висловити свою думку, але практика дає результати. Хоча й українська – це мова, яку я практикувала лише в школі й чула тільки по телебаченні. Моя старша донька не розуміла її зовсім і злилась на мене, коли я розмовляла українською. Мабуть, найскладніше було вимушено звикати до мови. Проте, одна місцева жінка сказала мені: “Тут всі знають і розуміють російську, але налякані війною”. А одного разу від незнайомки я почула: “Я вашої кацапської мови не розумію”. Але то був єдиний випадок, коли виник негатив через мову.
За цей час я дещо все ж переоцінила. Стало зрозумілішим прагнення захистити рідну мову, історію і культуру. Зрозуміло, чому Бандера – ваш герой і вулиці названі на його честь, і пам’ятники. А в Донецьку було інакше.
В Івано-Франківську досить багато різних фондів, організацій, які роздають гуманітарну допомогу. Так, треба черги відстояти, рано вранці підійти, а з дітьми це часто нереально. Я цю проблему намагаюся вирішити онлайн реєстрацією і не ходжу отримувати допомогу зранку. Крім того, коли приїжджаєш, то багато чого, що неможливо було привезти, треба одразу: постіль, посуд, житло. Його дають, але на це потрібен час: місяць, два. А з чого їсти й під чим спати до цього часу – невідомо. Тому складнощі є, але тимчасові, а це головне.
Мені дуже сподобалось в місті, але нормально почуватися все одно складно. Бо це ж не рідний дім. Труднощі завжди є. Додому обов’язково повернусь. Найбільше хочеться, щоб все скоріше закінчилось, з найменшими втратами для нас. Щоб було, кому повертатись і куди повертатись”.
Залишити відповідь