Нове видання «50 відсотків рації» презентував Олександр Бойченко у Станіславові. Говорили про важливе: літературу, критику, освіту та хвороби людства. Буде пізнавально – із Олександром завжди так.
– Розкажіть про нову книгу «50 відсотків рації». Про що вона? Яка її мета?
– Почну з того чого немає – немає мети. Я не ставлю перед собою мету, коли видаю книгу. А яка мета у сантехніка, коли він ремонтує унітаз? Така в нього робота. Моя робота – писати. Нове видання «50 відсотків рації» – це набір текстів за певний період. Здебільшого про такі речі, як розташування, логіка, порядок – я думаю вже після написання тексту. А в цьому випадку я знав, що таку книжку зроблю за довго до її виходу.
– Яким був задум книги?
– Щодня я дописував колонки для різних видань. Сюди ввійшли ті, що друкувались у журналі «Країна». Бо там я не писав політологічну публіцистику, статті про літературу, а писав – життєві історії. І вже тоді подумав, що колись я зберу ці тексти докупи. Після задуму я почав роздумувати чого мені бракує. Тоді і збагнув, що хочеться розповісти про часи, коли я був студентом, коли викладав в університеті і ще багато історій. Я давно вже уявляв якою буде книга.
– Книга автобіографічного характеру?
– Тексти у книзі розташовані у хронології мого життя. Не в тому порядку, у якому вони були написані, а так як я жив. Починаючи з дитинства, і закінчуючи нашими днями. Я охрестив книгу сюжетною публіцистикою. Бо є сюжет в оповіданні і, водночас, є публіцистичні прийоми, з журналістськими поясненнями. Це і є автобіографія, це не відсторонені роздуми про щось. Ця книга особиста.
– Чому така назва – «50 відсотків рації»?
– Кожен вірить у свою правду. Я вірю у свою. Та, водночас, розумію, що у когось вона – інша. І думки інших мають таку ж рацію. Кожен з нас бачить світ по-іншому і відстоює свою правду. Ця проблема є найважливішою у цій книзі. Чому 50%? Тому, що я маю свої погляди на те, як би могла жити Україна, як би могли жити ми, що потрібно зробити з Кримом і так далі. Але інші люди мають інші думки і стратегії вирішення цих питань. Тому і показую по 50% істини кожного. Окрім хронологічного принципу витримав ще один принцип – коли тексти самі між собою сваряться. Наприклад, я можу показати, що нам потрібно позбутися Донбасу, а інший може показати, що на Донбасі, є така ж твереза людина, яка так само мислить. Я залишив право читачу самостійно обирати як думати та кому довіряти.
– Як відносяться до вашої літературної критики люди матеріали яких ви оцінюєте?
– У мене немає однозначної відповіді. Добре писав Барт, що кожен, навіть критичний науковий аналіз починається з того чи подобається вам книжка чи ні. А це «так» чи «ні» – суб’єктивне. Але, щоб довести свою думку, потрібні об’єктивні аргументи. Справедливо можна визначити тільки: чи свіжий образ, чи не вкрадений він в іншого автора, чи витриманий ритм, чи зламаний і зіпсований, чи автор володіє синтаксичними прийомами. Перший крок до розуміння книжки – це довіра до автора. Вже на початку книги ви відчуваєте чи автор ваш. Якщо ви це відчули – знайдете аргументи, щоб визначити чи книжка хороша, і навпаки. Все починається із суб’єктивного моменту. Якщо я люблю якось автора – знайду аргументи, щоб довести, що він хороший.
– Як реагуєте, коли критикують вас?
– Не надто багато виходить текстів про мої книжки. Критики кажуть, що дивно, коли критик критикує критика про його критику. Надто багато множень. Частіше критика трапляється у вигляді «сказав», «сказала». З того, що я читав, були і позитивні і негативні відгуки. Як я ставлюся до критики? Якщо можете, повірте – абсолютно байдуже. З часом я бачу у своїх книжках власні проколи. Були такі критичні думки, які я вважаю не правильними. Але ніхто не зауважив яскравих ляпів. Я сам у власних книгах бачу більше недоліків аніж той хто критикує, і страждаю від того.
– Не так давно ви перенесли страшну хворобу – рак. Чи вплинула хвороба на ваше світобачення людини і письменника?
– Після операції, яка була у листопаді, я ще не написав жодного рядка. Взагалі, ні про що… Немає поки відповіді на це запитання, бо це момент якогось визрівання, чогось іншого, якоїсь стилістичної та тематичної зміни. Чи вона буде чи ні – не знаю. Але поки що я взяв паузу і нічого не писав. Набрав багато іншої роботи – переклад, редагування. Ці зміни пов’язані не тільки із хворобою, але і з тим, що так чи інакше мені треба було відпочити, зробити творчу перерву. Тільки наївні люди думають, що писання не вимагає фізичних сил. Насправді – це величезні зусилля. Я вирішив – не пишу. І окрім того, я трохи розгубився від подій у країні. Я не дуже розумію, чому відбувається не те що мало б бути після Майдану. Я мав би бути вдячний операції, яка дала можливість мені замовкнути.
– Раніше ви викладали. Чи немає на меті викладати надалі?
– Я не викладаю вже з 2008 року, і не маю бажання повертатися. Боюсь, що ми всі можемо і не дожити до тих часів, коли викладати в університеті буде одночасно і почесно і матеріально вигідно. Я не розумію, як може вижити викладач в університеті без хабарів. Брати хабарів я не хотів. Відповідно весь час заробляв чимось іншим. З часом дійшов до такої межі, коли довелось вибирати, бо постійно збільшувалось навантаження у роботі. Це матеріальний момент, але є ще і моральний. Все більше стає дурної бюрократії і ти в тому всьому стаєш коліщатком та гвинтиком. Одним словом ходиш голий і босий і не отримуєш морального задоволення. Можна терпіти матеріальні негаразди задля морального задоволення, і можна терпіти моральний дискомфорт заради зарплати, але коли немає ні одного ні іншого, то кому такого треба.
– Виникла тенденція інтелектуального образу серед молоді. Та інколи він залишається тільки образом, не більше. Як викорінити маски, і що може вплинути на розвиток молоді?
– Глобальна біда наших днів – це, так званий, «функціональний ідіотизм». Він стосується всього світу. Це коли люди читають текст і не розуміють його. Бо читають надто швидко, читаюсь кусками, стрибають з одного на інше, по заголовкам, по фразам. Тому сталося так, що через півтори чи два десятиліття життя у такому темпі люди просто розучилися розуміти прочитане. Ніби і читають, але люди не бачать крізь текст. Забули роздумувати над тим, чи під текстом є ще щось глибше. Порада від мене – максимально обмежити сидіння в Інтернеті без сенсу. Тільки у випадку реальної необхідності. Безкінечні стрибання із сторінки на сторінку перетворюють людину на «функціонального ідіота». Я думаю, що люди так чи сяк до того дійдуть, що треба себе обмежувати, бо ми робимо із голови смітник. Якщо так далі піде, то це питання стане проблемою виживання людства. Станемо такими ідіотами, що можемо самі себе ненароком знищити.
Сніжана САМАНЧУК
ПОДІЛИТИСЬ
