Щоб закохатись в Україну, хвилюватись за її долю та власноруч робити кращою не обов’язково бути українцем, чи українкою. Беата Куркуль – жінка із Литви, яка вже вісім років живе в Україні і творить тут мистецтво. Беата – художниця, якій вдається відтворювати момент у реальність. Жінка малює війну, її біду та долі українців. Роботи художниці популярні в мережі, їх викладають у великих волонтерських групах, зображують на білбордах, використовують у роликах та листівках. Ці роботи дарують силу та віру кожному українцю, і бійцям.
– Беато, Ви з Литви, а зараз проживаєте в Україні. Розкажіть свою історію.
– Все до неможливості банально – це кохання. З майбутнім чоловіком з Києва я познайомилась на форумі фанатів «Зоряних війн». Чотири роки ми дружили, по декілька разів у рік приїжджали один до одного в гості. Коли вирішили побратися, зважили всі плюси та мінуси проживання в обох країнах – зупинились на Україні. Мені було простіше адаптуватись тут, ніж чоловіку в Литві. Мовленнєвого бар’єру майже не було, оскільки по національності я полька, а наші мови дуже схожі. Знайти роботу в Україні виявилось простіше аніж у Литві. Більше того, переїзд в Україну дозволив мені зробити крок у прірву і круто змінити своє життя, почати ліпити з нього те, що мені потрібно було на той момент. Я змінила професію медсестри на – художника комп’ютерної графіки.
Звісно ж місцева бюрократія не мало потріпала нерви. Спочатку з продовженням строку перебування, а потім з отриманням житла. На жаль, така ситуація у багатьох країнах. Та я не шкодую, що переїхала жити в Україну.
– Якщо порівнювати життя у Литві та Україні, які відмінності для Вас?
– Нас із молодшою сестрою ніколи не балували, привчали досягати всього самостійно і не боятися роботи. Жили ми по-різному, були і тяжкі часи, та вони змінювались на хороші. В Україні було те ж саме – спочатку було нелегко, та з часом життя налагодилось. Життя в Україні відрізняється від литовського, у батьківському домі. Тут я сама собі господарка. З чоловіком ми ще до РАГСу домовились, що кожен має право на особистий простір і час. Тому тут я почуваю себе вільнішою.
Україна більша за Литву, а Київ – за Вільнюс, тому тут інтенсивніший ритм життя, це мені дуже подобається. В Литві життя спокійніше, немає такої кількості культурних заходів.
– Ви створюєте неймовірі картини. Як народжуються ідеї та яке джерело натхнення?
– Буває по-різному. Натхнення я черпаю звідусіль, навіть із найбанальніших місць: йду на роботу і на вулиці бачу як інтенсивно упало сонячне світло на будинок, цікаве небо, обличчя, поза людини у метро, пісня і мелодія – будь-що. Тоді і роблю у думках собі помітку, що потрібно це використати у малюнку. Часто я приходжу на роботу з уже сформованою думкою в голові. Інколи ідеї підказує чоловік, зазвичай це виливається у грандіозне обговорення та дискусію, тому що він мій головний критик.
– Чи впливає на творчість ситуація в Україні?
– Так, до того ж на пряму. Якби не ситуація, яка склалася, я б спокійно продовжувала малювати по улюбленим всесвітом Warhammer 40 000, «Зоряні війни», займатися Urban Sketchers (міськими начерками та замальовками), малювати мініатюри. Війна не просто вирвала із звичайного світу, вона кардинально змінила мою творчість. Якщо раніше це була бойова фантастика, чи щось близьке до того, що я малюю на роботі, то зараз я із головою поринула у воєнне мистецтво.
Голова художника зазвичай нагадує забиту різними цікавинками шафу чи комору, звідки беруться ідеї для робіт. Зараз із своєї «шафи» я частіше витягую ідеї пов’язані з війною. Саме у теперішній час цього потребує душа, власне це актуально для мене. Я певна, що рано чи пізно у мене будуть інші сюжети, та зараз потрібно саме це.
– Ваші роботи запозичують, застосовують у багатьох місцях, білбордах, роликах, листівках тощо. Що це для Вас? Як Ви на це реагуєте?
– На моє щастя, мені ще не доводилось мати справу із недоречним, чи злісним використанням моїх робіт. Наприклад, з метою збагачення, чи реклами у політичній партії. Інколи в душі і голові виникає повний сумбур, навіть трусяться руки коли мені надсилають фото з АТО, а там банер з моєю роботою. Буває, що бійці розміщують мої роботи у бліндажі, чи у частині. І тоді ти думаєш: «Нехай ці роботи їм допомагають, підтримують і захищають».
Все це – стимул малювати далі, робити це ще краще, шукати нові сюжети, які не залишать байдужими людей. Місцями це гордість, коли розумієш, що вдалось зачепити душі людей. Та основне відчуття – це задоволення, яке буває від добре виконаної роботи.
– Про що Ви мрієте?
– Список дуже великий. Частина з нього вже у реалізації. Оскільки за останні декілька років я дуже потоваришувала із прикордонниками, мені хочеться більше дізнатись про їхню службу, побут не тільки в зоні АТО, але і на мирній території. Хочеться дізнатись про самих людей. Мрію, щоб закінчилась війна, Україна перетвориться у багату країну із високим рівнем життя, де люди будуть цінувати один одного. А ще мрію, про будиночок десь у селі, з городом, садом і майстерню під дахом з вікном.
– Які у Вас зараз творчі плани?
– У мене на планшеті в розділі Завдання за розкладом є немаленький список того, що потрібно намалювати. В першу чергу це прохання прикордонників. Другий список – мої власні ідеї, які «маринуються» і чекають свого часу. Через кілька місяців почну складати календар на 2017 рік для прикордонників – ми з чоловіком таке робимо вже кілька років. Спершу це був невеликий тираж для підопічних хлопців, потім він збільшився, тому що такі невеликі настільні календарики дуже багатьом припали до душі. Один проект перебуває в стадії збору матеріалу. Це невеликий альбом з моїми роботами, знову ж таки присвячений прикордонникам. Ще один проект – це серія робіт про курсантів-прикордонників, що були у Зеленопіллі, а потім у Довжанському. Це буде спільна робота з хлопцями. Вони розповідають, допомагають збирати фотоматеріал, а я малюю. Мета одна – щоб про ці криваві події не забули.
Як бачите, всі плани так чи інакше пов’язані з прикордонною службою. І цими проектами справа точно не закінчиться. Чим довше я спілкуюся з прикордонниками, тим більше бачу цікавих тем, які проігнорувати просто неможливо. Тим паче, що і самі прикордонники сприяють цьому (запрошують до себе в гості, показують свою службу і побут).
– Що в Україні Вам найдужче до вподоби, можливо щось здивувало, коли Ви приїхали сюди?
– У свідомому віці вперше я приїхала в Україну на Новий Рік 2004-го, саме в розпал Помаранчевої революції. Прийшли на Майдан – а тут всі щасливі, співають, танцюють. «Нічого собі революція», – подумала я тоді. Тоді ще здивувала відкритість і душевність місцевих людей, їх готовність допомогти. У нас в Литві люди більш стримані в плані прояву емоцій.
Окрема тема – коти і кішки. Як зараз пам’ятаю: в один із моїх приїздів до Києва, гуляючи Хрещатиком ми проходили повз крутий готель. Килимова доріжка, поважний швейцар, а поруч сидить і вмивається незворушний кіт. Це просто чудово, коли навколо стільки котів.
Що подобалося і подобається до сьогодні – це київське метро, український борщ, сало, а також «кавова культура». Дуже подобається українська мова з її діалектами. Вони гучні, емоційні, веселі. Добре, що зараз почали випускати багато якісної літератури українською мовою.
– Що б ви змінили в Україні?
– З однієї сторони я не маю особливого права змінювати або вказувати, що змінювати, оскільки я не громадянка України. Але неправильно й те, що українці самі повинні змінювати свою країну так, як їм потрібно, як вони хочуть. Було б добре, якби змінилося ставлення людей один до одного, більше поваги, з обов’язковим умінням слухати і чути, при цьому не прогинаючись під думку авторитету. Якщо зникне схильність шукати месій, рятівників, ліпити для себе ікони, шукати винних у всіх бідах на стороні – я буду тільки вітати це.
Сніжана САМАНЧУК
ПОДІЛИТИСЬ
Залишити відповідь