Цікаві історії успішних українців, котрі зуміли «стати на ноги» у велетенській країні – Америці. Фільм про українців, котрі досягли успіху в Сполучених Штатах Америки, презентували в Івано-Франківську 4 травня. Стрічка «Американську мрія. У пошуках правди» – друга документальна картина режисера Володимира Мули. Ця частина фільму створена на прикладі восьми героїв, котрі змогли самореалізуватися різними шляхами та у різних галузях.
«Кожен з героїв пережив драму: хтось поїхав до Америки у 13 років, залишивши свою сім’ю в Україні, хтось виїхав у 40, покинувши успішний бізнес заради мрії. Вони впали на дно, щоб потім повстати», – так про героїв фільму розповідає режисер Володимир Мула (м. Городенка).
Про моральну та фінансову яму, злети та падіння українців, котрі з «ніг на голову» змінюють свої життя поговорили з режисером стрічки.
Володимир Мула – режисер (ліворуч) та Микола Васильков – сценарист
– «Американську мрію» презентували у Франківську швидше на один день від презентації столичної. Чому так вирішили?
– Я ж родом з Городенки і дуже радий, що нам вдалось домовитись з театром кіно, і показати стрічку на Батьківщині. У нас була вільна дата і театр кіно «Люм’єр» погодився зробити прем’єру фільму 4 травня, власне за день до київської прем’єри. По-друге, мені здається, що це дуже класно презентувати фільм «вдома» швидше, аніж у Києві та Сполучених Штатах. Плануємо великий тур Америкою в серпні.
– Це ваш другий документальний фільм про українців в Америці. Першу картину ви знімали самотужки, а цього разу – працювали в парі з оператором. Чим ще для вас відрізнялися ці зйомки?
– Звичайно це абсолютно інші рівні. Перше кіно не планувалося як фільм. Все почалося з того, що у мене був цикл відеорепортажів. Переглядаючи, аналізуючи ці репортажі, ми із командою зрозуміли, що якщо «зліпити» все докупи, то вийде непогана цілісна картина. Коли ми презентували перший фільм, до нас почали підходити глядачі і говорили про те, що окрім простих українців, котрі не так багато досягли в Америці – є й успішні, мовляв, чому б про них не розповісти. Виявилось, що дійсно таких людей є багато, насправді Україні є ким гордитися.
– Як обирали героїв фільму?
– Разом із сценаристом Миколою Васильковим спочатку опрацювали 15 осіб, котрі могли стати героями нашого фільму. Це були дуже різні люди: починаючи від Міли Куніс, закінчуючи лікарем в Чикаго Юрієм Мельником. Проте, ми зіткнулись із тим, що дехто з того переліку не міг виділити для нас час, хтось хотів отримати за це гроші, тому від цієї ідеї ми відмовились. В результаті ми зробили фільм про успішних українців, котрі не надто відомі, або й взагалі невідомі в нашій країні, виключенням стала тільки співачка Міка Ньютон. Ми її задіяли, оскільки її історія щільно лягла в нашу концепцію. Власне, відповідно до концепції фільму, всі наші герої переїхали до Америки і досягли успіху. Ці люди, до того як піднятися вгору – опустились на саме дно. Вони пережили драми. У кожного за плечима є своя історія, непроста історія. Коли ми почали з ними спілкуватися, я зрозумів, що їхній шлях до успіху ніби і простий, але чомусь в Україні він не діє. Бо здавалося б чому людина, котра їде в Штати, бачить там абсолютно новий світ? Без знання мови, без друзів, знайомих досяє успіху там, а тут – вони фактично ніхто. Ми хотіли показати та довести, що в Україні також можливо досягати успіху, але перш за все потрібно почати з себе. На мій погляд, людей, котрих ми показали та їхні історії будуть надзвичайно цікавими українцям, оскільки їхні історії дійсно чіпляють.
– Чи знайшли ви для себе відповідь на те, чому ж так трапляється? Чому українці можуть досягти висот в іншій країні в той час, коли тут цього не вдається їм зробити?
– Для себе я зрозумів те, що українці не є іншими. Зрозумів, що наші люди не досягають успіху тому, що рівень громадянського суспільства не дозволяє їм це зробити. Умовно кажучи – не дозволяють розправляти крила. Люди не вірять в себе. А там, коли вони потрапляють в абсолютно інший світ, інше середовище, вони вірять в себе, у власні сили і ця віра настільки велика, що дозволяє підкорювати «найзакритіші» двері.
– Ви журналіст. Народженню вашого фільму слугувала саме журналістська робота, а саме робота над репортажами в Америці. Як одна справа перелилась в зовсім інший проект?
– Репортажі були не тільки про українців. Я подорожував Америкою і зустрічався також із вихідцями країн СНД. Потім, коли я подорожував з далекобійниками, це були звичайні рядові. Мене цікавило їхнє ставлення до України та що вони про нас знають. Коли ми зробили перше кіно, коли я повернувся в Україну і воно тут добре «пішло», я зрозумів, що наступного разу якщо я поїду з оператором, ми зможемо зробити набагато якісніше кіно. Разом із командою ми зрозуміли, що здатні все зробити власними силами, власним коштом. Тоді не було питання про те, чи хтось нам допоможе у фінансуванні, ми вперто прагнули зробити стрічку і розуміли, що нам це вдасться. Ми настільки загорілися цією ідеєю, що він не міг не вдатися.
– Яка історія героїв фільму вас найбільше вразила?
– Насправді, мене вразило багато історій, оскільки люди були підібрані абсолютно різні. Хтось переїхав у США в 13 років, хтось – у 40. Те, що вони досягли там успіху в непростих умовах – це дуже круто.
– Чи очікувати наступну частину фільму?
– Ми плануємо. Наступний етап – це буде історія пов’язана з мігрантами, проте, ми ще підключимо Британію та Канаду до Америки і зробимо широку картину. Коли ми працювали над фільмом, пішли в Державний архів, що у Києві, там ми побачили велику кількість старих кадрів сторічної давнини, там – друга-третя хвиля еміграції. Їх є дуже багато, але чомусь їх ніхто не використовує. Якщо знайти цікавих людей з цікавим бекграундом («тло», «задній план», – автор) відкрити всі емігрантські історії, то може вийти дуже солідна та обширна картина для створення фільму, який буде чіпляти.
Сніжана САМАНЧУК
Фото: Олександр ЛИТВИНЕНКО
Залишити відповідь