Чи варто зупинятись, якщо не вийшло з першого разу, або скільки потрібно спроб щоб досягти успіху? Людина, котра знає куди вкладати свій потенціал, не боїться експериментувати та пробувати щось нове. Сучасний український письменник, журналіст, заступник головного редактора «The Village» Україна- Марк Лівін, розповідає про труднощі, які зустрічаються на шляху починаючого письменника у сучасному світі.
– Марку, в якому районі Івано-Франківська ви народилися, та де навчалися?
– Я народився в роддомі на Сахарова, прожив двадцять один рік на Майзлях. Вчився у школі №15 школі, а пізніше – в 19-їй. Майзлі для мене – район пацанської юності, дитинства в спортивних штанах і «сємки». Я не особливо вирізнявся в той період. До 16-ти років був «гопінком» і це ніяка не іронія, а чиста правда. Коли перейшов вчитись в 19-ту школу, вчитель трудового навчання Віталій Курс навчив мене грати на барабанах. З того моменту моє життя пішло в іншу сторону, я зацікавився рок-музикою, почав включатись в культурне життя, грати у своєму першому гурті. Я продовжував жити у Франківську до 21-го, потім переїхав до Києва.
– Розкажіть більше про гурт, та музику, яку ви грали.
– Перший гурт був зроблений з музикантом Вітею Доком, у котрого колись був гурт “Бульба”. Після розпаду цією групи, Вітя на основі цього гурту набрав хлопців у колектив, у тому числі і зі мною. Ми створили групу під назвою «Кома». Грали щось схоже до «Deftones», принаймні так вважали. Пізніше пішла хвиля панку. Дуже помітно на нас впливав «Фліт». Ми переключились на більш попсову, ліричну тему. Особливо не заморочувались, а просто грали щось схоже до «Fall Out Boy» і це було класно. Гурт називався «The Pizza Boys» і ми мали певні амбіції щодо нього. Думали, станемо відомими, хоча б на всю Україну.
У нас був один кліп, який коштував три тисячі гривень. Знімали його чи то в Крихівцях , чи в Клубівцях… Чоловік, який нам здавав будинок для зйомок, явно не очікував, що все буде виглядати саме так. Планували зробити «паті на хаті» і в нас получилось, але в будинку ми все просто рознесли.
– Як з’явилась література у вашому житті?
– Література сталася зі мною, мабуть, ще у несвідомому віці. Коли я читав Всеволода Нестайка, в мене була мрія стати юристом, а пізніше депутатом. Я завжди собі казав, що якщо в мене не вийде стати політиком, то напишу книжку, як Нестайко, прославлюся і буду жити собі ні про що особливо не замислюючись. Ні юристом, ні політиком я не став, книгу написав, але турбуватись все одно доводиться.
У віці15-16 років я прочитав «Гранатовий Браслет» Олександра Купріна і ця книга дуже вразила мене. Хоч в школі я навчався на три, над цим твором я довго працював, написав навіть творчу роботу, яку потім зачитали перед всім класом. Я отримав 6 балів за грамотність і 11 за сам зміст твору. Для мене це була найпомітніша шкільна подія.
Потім я закохався і, зрозуміло, хотілось якось вразити дівчину, а можливостей особливо не було, я мав тільки слово. Моя мама ще досі зберігає вдома тих декілька сентиментальних текстів, які я для неї написав. Тоді я вперше подумав про те, якщо мої роботи привертають чиюсь увагу, то можна спробувати цим зайнятись. Першу свою книгу «Життя та інша хімія» я написав у 21 рік, в той момент про щось домовитись з видавництвом було важко. Писав у Франківське «Лілея-НВ», проте вони мені відмовили, і я подумав, якщо ніхто не хоче мене друкувати, то викладу цей текст просто в мережу. На диво, він став дуже популярним, напевно через тему любові, яку я там розкрив. Після цього я надіслав книгу на літературний конкурс «Смолоскип» і став лауреатом. Це був такий альтернативний шлях, бо письменники, як правило, йдуть через премії, або їх відкривають світові, вже відомі письменники. Я вирішив піти через Інтернет, отримав зворотній зв`язок від читачів і так все закрутилось. Я був малий і дурний, наївно думав, що щось можу, але мене дуже швидко «приземлили». Тепер серйозніше до цього ставлюсь.
– Чому ви переїхали до Києва?
– Я познайомився з Євгеном Чичановським, він для мене дуже близька та важлива людина, і вирішили, що будемо робити рок-гурт. Ми сиділи в кафе «Хрущ» і планували майбутнє, думали, що варто рухатись вперед і для цього Франківськ вже занадто мале місто. Всі можливості, продюсери і заробіток там в Києві. Я позичив грошей у друзів і ми, ще довго вагаючись, таки поїхали. Зняли квартиру на Дарниці й почали шукати роботу. Це було дуже смішно: я висилав всюди своє резюме, де вказував програму для верстання газет «PageMaker», яку в Києві вже давно ніхто не використовував. Відповідно роботи мені не пропонували.
Ми почали грати на Хрещатику, де заробляли гривень по 150-200 в день, яких вистачало, в той час на харчі. Потім, я зачепився за якусь газету, очевидно не дуже хорошу, але саме з неї почалась моя київська кар`єра. Дуже швидко я перейшов у рекламу. В той час, в цій галузі, потрібні були працівники, їх навіть готові були вчити. Тоді з молодшого спеціаліста я дуже швидко виріс до керівника відділу. Зі сфери реклами, пізніше перейшов у сферу медіа. В рекламі є «стеля», вона називається клієнт, тому особливо там не пофантазуєш, а я хотів розвиватись. Я був керівником з комунікацій агенції «Postmen», а потім, як керівник маркетингу, перейшов на «Громадське Телебачення», після нього ми зробили в Києві проект «The Village Україна». Це міське медіа, яке розповідає жителям про Київ.
– Що ж таке «BookChallenge.ua»?
– Ми з Катею Бабкіною створили такий проект «400 книг за 365 днів». Дали публічну обіцянку, придумали хештег і запрошували всіх бажаючих приєднатися. Мали прочитати по 200 книг, з нами разом читали більше 5000 людей і ми підрахували, що за час цієї акції було прочитано близько 50 000 книг.
– Розкажіть про свою нову книгу, яка нещодавно була презентована і у Івано-Франківську.
– Це книга про 14-літнього хлопчика Матвія, він аутист. В книзі порушується важлива соціальна проблема – недіагностований аутизм. Вона про те, як люди ставляться до такої дитини, не знаючи, що в неї є проблема.
Тарас ЗЕНЬ
Христина ПАНЬКІВ
Залишити відповідь