На 82-му році життя відійшов у вічність легендарний композитор, Герой України, народний артист України, лауреат премії ім. Т. Г. Шевченка, музикознавець – Мирослав Скорик. Саме він є автором відомої на весь світ «Мелодії ля-мінор», музичного супроводу до стрічки «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова та низки творів класичної музики.
Про музику
Пишу музику так, як мені підказує настрій і душа. Я ніколи не знаю, яким буде результат. Часом, з острахом думаю, чи буде все добре, чи сподобається людям, і якою буде реакція.
Я – серйозний композитор, який пише камерну, симфонічну музику. І вона не є така легка для сприйняття. Але, дивіться, багато молодих артистів, виконавців відомих і молодих – їм подобається моя музика і вони її виконують. Це мене підбадьорює. Я, власне, навіть не сподівався, що у мене так багато виконавців.
Я завжди цікавився народною музикою. Щороку я відпочивав у районі Бойківщини, де слухав народних музикантів, моменти з творів та мелодій яких я потім включав у свої власні. Тут також був цікавий фольклор – гуцульський. Я працював над тим, що збирав разом із групою дуже цікаві наспіви, гри різних цікавих гуцульських інструментів. Це дало мені поштовх до написання інших творів з фольклорними мотивами: концерт до оркестру «Карпатський», «Карпатська рапсодія» і багато інших. Цей фольклор органічно ввійшов у мою професійну музику.
Гадаю, у музиці мають поєднуватись всі напрямки життя: і гумор, і гострі моменти.
У музиці, як і взагалі в житті, і в історії є якісь такі дивні злами. Колись була класична музика популярна, потім був авангард, після авангарду до нас прийшла «попса». А зараз, я думаю, намітився якийсь злам, що «попса» вже знудилася людям, якось вже бачимо, що публіка, навіть молодь звертається частіше до серйозної музики.
В українській класичній музиці з’явилися дуже цікаві виконавці, цікаві композитори. Так що я оптимістично налаштований.
Я думаю, що моя музика є національна, але разом з тим вона продовжує класичні традиції, але вона є інакшою. Я стараюся у ній, так би мовити, знайти свій стиль, і щоб цей стиль і моя музика якось дійшла до них, до якомога більшої кількості людей, слухачів.
Про своє місце у світі
Композитору важко ввійти в іншу національну традицію. Тому що, кожна місцина має свою особливість. Для того, щоб увійти у традицію іншого народу, потрібно з десяток років. Навряд чи це дало б позитивний результат. Навіть маючи таку можливість – я розумів, що моє місце у своїй країні. Я би сказав, що тіні забутих і незабутих предків живуть у композиторі.
Зараз дуже трудно з гастролями опери в інших країнах. І також треба ставити ті опери, які були би цікаві, сучасні і чимось зацікавили б іноземну публіку, іноземних продюсерів.
Про молодь та класику
В історії музики були різні періоди. Останні десять років був такий собі відхід від класичної музики, та за останні п’ять років спостерігаємо повернення молоді до класичних зразків. Молодь знову починає цікавитися класичною музикою, ходить на серйозні концерти, що дуже приємно. При таких обставинах можна з надією дивитися на це питання.
Молодь приходить і цікавиться усім. Вони цікавляться і сучасною «попсою», і так далі. Якщо вони все ж таки звернуться до класичних зразків, навіть у всіх ділянках, то вони знаходять, що це дійсно є висока культура. І, думаю, що це може їх привести в такий спосіб, що вони захочуть якось по-новому продовжити цю культуру на сучасному рівні.
Часом слухач буває непередбачуваний. Якось у концерті виконувався мій твір із великим успіхом. Через три дні його знову виконали ті самі соліст, оркестр і майже перед тією самою публікою. Я чекав на тріумф, а зазнав повного фіаско. Тому тепер коли слухаю в залі свою музику, то налаштовуюся на фіаско, потім приємно в цьому помилитися.
Про співпрацю із Сергієм Параджановим
Параджанов – своєрідна людина. Працювати з ним було дуже цікаво, та часом нелегко. Він – людина, яка любила музику, трішки грав на скрипці, навіть учився вокалу. Ми з ним знайшли спільну мову, працювалося нам цікаво і легко в плані творчості. Сергій Параджанов дуже екстравагантний.
Я не знав, що мене чекає у роботі з Параджановим. В процесі діяльності ми почали знаходити спільну мову.
Про доходи від музики
Ви знаєте, для мене немає різниці, чи пишу я на замовлення, чи суто для себе. Я відповідаю за те, що пишу, і не даю собі спуску. Хоч особа замовника часом може і не викликати симпатій, відкидаю все негативне і зосереджуюсь на роботі.
Я даю багато благочинних концертів і віддаю свою музику виконавцям безкоштовно. Але це не означає, що я абсолютний безсеребреник. Тому що коли організації, оркестри, виконавці беруть мою музику і виконують у концертних залах, то безперечно, я повинен мати відсоток від тих слухачів, які прийшли на концерт, і вони мені все ж таки платять. Однак, академічна музика не дає якихось великих достатків. Таких, скажімо, як естрадна чи поп-музика. У цьому випадку таким собі втішним призом є повідомлення про мої твори, які виконуються в світі. І це щороку десь 50 або більше таких добрих звісток. А основний заробіток – від викладацької діяльності. Ці доходи теж не надто високі. Та багато мені й не треба.
Про Івано-Франківськ
Я дуже люблю Івано-Франківськ. Неодноразово я бував у цьому місті, важко навіть перечислити ті поїздки. Втім, кожна подорож була цікава і запам’яталась мені. Згадую, як був у Івано-Франківську на своє 50-ти річчя. Приїхав разом з Київським оркестром, щоб презентувати концерт моєї музики.
Факти із життя Мирослава Скорика
Народився у Львові 13 липня 1938 року.
Перше знайомство з музикою Мирослав отримав у сім’ї від батьків, які непрофесійно займались музикою, а музичні задатки у хлопцеві розгледіла Софія Крушельницька.
У 1955—1960 роках навчався у Львівській державній консерваторії ім. М. В. Лисенка.
В 1964 р. створює музику до стрічки «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова.
У 1963—1966 роках працював у Львівській консерваторії, викладав композицію.
З 1966 р. до кінця 1980-х років викладав композицію у Київській консерваторії.
Працював у США, Австралії.
З 1999 — був на посаді завідувача кафедри історії української музики в НМАУ.
З 2002 — художній керівник фестивалю «Київ Музик Фест».
У 2006—2010 роках — співголова Національної спілки композиторів України.
З квітня 2011по 2016 рік працював художнім керівником Київської опери.
Помер 1 червня 2020 року у Києві.
Матеріал сформований з різних інтерв’ю Мирослава Скорика у відкритих джерелах.
Христина Ткачук
Залишити відповідь