Минуле і сьогодення… Поєднати дві війни, людей, спогади відважились творці художньо-документального фільму про боротьбу українського народу “Шлях поколінь”. Невигадані історії очевидців стали основою повнометражної стрічки, а більшість ролей виконали справжні військові, добровольці, упівці. Як і де знімали “Шлях поколінь”? Хто фінансував стрічку? Як відбувались зйомки на передовій? Про це та інше нам розповів лінійний продюсер стрічки і виконавець головної ролі Назар Борушок.
– Фільм “Шлях поколінь” одразу планувався як повнометражна стрічка?
– Спочатку фільм писався як короткометражний, але потім ми знайшли фінансування і відзняли повний метр. У фінансуванні допомогла діаспора, волонтери, бо фільм історичний і розповідає історію поколінь від часів УПА і до сьогодення.
– Це один з небагатьох історичних фільмів, який відзнято без залучення державних коштів.
– Так, державних коштів на цей фільм не було. Все ж “Шлях поколінь” – це фільм про УПА, така своєрідна пропаганда, тому до нього обережно поставились. Я сподіваюсь, що скоро все зміниться і такі теми теж будуть отримувати фінансування. “Шлях поколінь” – історична стрічка відзнята на реальних подіях. Такі фільми варто знімати, бо все це – наша історія.
– Фільм розповідає про київського хлопця, який вважає, що війна його не стосується. Одного разу він потрапляє на Волинь, де з ним відбуваються певні зміни. Втім, є у фільмі і містика. Розкажи про це.
– Присутня деяка містика. Головний герой вночі відпочиває з дружиною і раптом чує спів. Прокидається, бачить вогнище, а біля нього сидить упівець. Між ними відбувається розмова. Далі на головного героя чекають зустрічі із людьми, які так чи інакше пов’язані з війною. Ці події підштовхують героя на важливе рішення – йти на фронт.
– У фільмі знімались справжні повстанці. Хто вони?
– Так. Це – 93-річна Ганна Абрамчук із позивним «Зелена». Вона була зв’язковою УПА. До речі, за стільки років її політична позиція залишилась незмінною. Пані Ганна зараз дуже переймається подіями на фронті, хвилюється за Україну. Попри те, що вона живе сама, пані Ганна ще й втратила ногу. Та однією з найбільших трагедій вона вважає те, що вся її родина проживає у Москві. Мені сподобалось, що на будинку пані Ганни вже довгі роки майорить синьо-жовтий стяг.
Ще один герой фільму – колишній вояк УПА 97-річний Степан Петраш з Калуша. Це настільки енергійний, позитивний чоловік, що дай Боже кожному так себе почувати в 97 років. Під час інтерв’ю ми вже втомились, а він все продовжував показувати фотографії, розповідати. Пан Степан нас зарядив позитивною енергетикою і патріотизмом. Він щодня стежить за усіма новинами, користується комп’ютером і соціальними мережами.
– Чи проводять вони паралелі між сучасною війною і тією, яка була в їхній час?
– Степан Петраш сказав, що час циклічний і все повторюється. Він наголосив, що Росія не заспокоїться до того часу, поки її не зітруть з карти світу. Така в нього позиція і він цим живе.
Фільм знято за історіями Ганни Абрамчук та Степана Петраша, в ньому практично немає вигаданих подій. Історія повністю реальна.
Кадри з фільму
Кадри з фільму
– Які плани на поширення фільму?
– Фільм подаватимемо на кінофестивалі й будемо транслювати у Канаді для діаспори.
– Зйомки відбувались у Києві, Донецькій області, на Івано-Франківщині та Волині. Які саме локації обрали на Прикарпатті?
– На Прикарпатті знімали безпосередньо інтерв’ю зі Степаном Петрашем. У фільмі даються уривки цієї розмови й вони плавно переходять в екранізацію подій, про які розповідає колишній воїн. Основні зйомки фільму відбувались на Волині, у Києві та на передовій фронту. До речі, усі бійці, яких можна побачити у фільмі, – справжні добровольці, які воюють на передовій. Без них не було б фільму, бо вони консультували, допомагали, вчили, як правильно тримати зброю, падати, бігти і так далі.
– Що для тебе було найважче в ролі головного героя Назара?
– Я виконав дві ролі – командир УПА і сучасний воїн-доброволець. Найважче було командувати тими хлопцями, які справді воюють, а я – звичайний актор. Я (за сценарієм) керував батальйоном глибинної розвідки й мав віддавати їм накази. Вони підказували, як правильно це все робити.
Був дуже показовий для мене випадок, коли ми тільки приїхали на передову. Вночі полягали спати в пальні мішки, всюди зброя, патрони, і я розумію, що мені страшно. Декілька ночей я не міг заснути, бо розумів, як ми близько до того всього. Пізніше вже звик і було простіше. Там справді все інакше.
– Скільки тривало фільмування стрічки?
– Все розтягнулось приблизно на рік, але якщо рахувати виключно знімальні дні, то їх було десь 40. На процес дуже вплинула пандемія. Ще ми довго працювали над монтажем.
Ми вже маємо в планах нові проєкти, які хотіли б знімати на Західній Україні. Маємо над чим працювати. Думаю, для наших талановитих франківських акторів ми знайдемо ролі.
Радіошоу “Зроблено в Україні”
Христина Ткачук
Залишити відповідь