Музика – важлива складова нашого життя, а для когось вона і є життям. Сьогодні розкажемо вам про дует акордеоністів «Концертіно» – Мирона Черепанина та Марину Булду. Музиканти поділились чим для них є музика, та як вони розпочали свою музичну кар’єру.
Черепанин Мирон Васильович – доктор мистецтвознавства (1998), професор (2001), заслужений артист України (2007), завідувач кафедри музикознавства та методики музичного виховання Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (з 1998 р.).
Булда Марина Володимирівна – кандидат мистецтвознавства (2007), доцент кафедри музикознавства та методики музичного виховання Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника (2009), заслужена артистка України (2015).
– Розкажіть, як створився ваш дует «Концертіно» та з чого все почалось.
– М. Б. Коли я поступила на перший курс до Інституту мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В.Стефаника, у Мирона Васильовича був один яскравий акордеоніст – студент після Калуського коледжу культури і мистецтв. Другим яскравим акордеоністом стала я, яка прийшла після Тлумацької музичної школи. Мирон Васильович тоді сказав: «Непогано було б з вас зробити дует». У нас щороку проводився конкурс між студентами, тож він сказав, що саме там ми б змогли показати свої вміння.
– Що передбачав собою цей конкурс?
– М. Б. Потрібно було підготувати певну програму. Так сталось, що з певних причин, цей хлопець не зміг зі мною зіграти. Кращої альтернативи, ніж виступ з Мироном Черепаниним не було. Звісно, на тому конкурсі ми перемогли. Відтоді Мирон Васильович сказав: «Ми вже два твори зробили, тож давай спробуємо і далі робити якісь нові творчі проекти». У того хлопця склались такі обставини, що він залишив навчання. З того часу ми й почали працювати. Я була студенткою, а Мирон Васильович моїм педагогом. Тоді у нас зав’язався творчий тандем.
– Що було по завершенню навчання?
– М. Б. Коли я закінчила Інститут мистецтв, то Мирон Васильович запропонував мені піти на навчання до аспірантури, щоб ми змогли й далі з ним співпрацювати.
– Ви написали дисертацію. Що спонукало вас до цього?
– М. Б. Писала дисертацію на основі нашого великого музичного багажу. Мирон Васильович був моїм науковим керівником. Я писала про естрадно-джазову музику. Наукою я не дуже цікавилась, мене більше цікавило виконавство. Оскільки ми багато займались практикою, тож за три роки моєї аспірантури, я закінчила дисертаційне дослідження, і у 2007 році захистила кандидатську дисертацію у Харківському університеті ім. Котляревського.
– Ким ви зараз працюєте?
– М. Б. Я вже працюю на посаді доцента, а починала з асистента. Після захисту дисертації мене перевели на цю посаду, тож до сьогоднішнього часу я працюю на кафедрі Мирона Васильовича. Вже 16-ий рік поспіль ми пліч-о-пліч граємо на сцені.
– Розкажіть, чим для вас є музика, та чому ви обрали цей напрям.
– М. Б. Чесно кажучи, у мене в родині практично немає музикантів, але були аматори. Моя бабця музикувала на діатонічній гармоніці. У її родині було дев’ятеро братів та сестер, які всі, без винятку, цікавились гармошкою. Один її брат грав на акордеоні, але все це було на аматорському рівні. Коли я пішла у дитячий садок, вихователька грала там на акордеоні та фортепіано. Фортепіано мене мало цікавило, з дитячих років я полюбила акордеон. Коли йшла в перший клас, то прийшла додому і сказала: «Мамо, купи мені акордеон, бо я хочу цим займатись». Після цих слів мама пішла у музичну школу, щоб проконсультуватись із вчителями. Там її почали переконувати, що я ще надто мала, краще щоб грала на скрипці, або на флейті, тільки не на акордеоні, бо він не практичний для дівчинки. Тим не менше, я наполягала на своєму, і у третьому класі я поступила у музичну школу. З того часу я полюбила акордеон та фанатично почала ним займатися. І по сьогоднішній час я не розлучаюся з цим інструментом.
– Мироне Васильовичу, розкажіть свою історію.
– М. Ч. Моя історія давня. У місті Самборі, Львівської області, я закінчував культурно-освітнє училище. На той час, це був дуже потужний музичний заклад середнього рівня, звідки вийшло багато відомих музикантів. Закінчивши музичну школу, після училища пішов служити. Потім поступив у педагогічний інститут ім. В. Стефаника на підготовче відділення. Але я поступав від міста Дрогобича, тому що підготовчі курси тоді проводилися у Івано-Франківську.
– Ви займалися там громадською діяльністю?
– М. Ч. Ми створили вокально-інструментальний ансамбль, який тоді був дуже популярним. Колись були «Опришки», цей колектив розпався, і на тому фоні потім створився наш студентський молодіжний колектив. Ректору Інституту настільки сподобався наш колектив, що він вирішив залишити нас вчитися у Івано-Франківську.
– Які ще музичні колективи діяли на той час?
– М. Ч. Поруч з «Опришками» існували такі музичні колективи, як «Росинка», «Гуцулочки», квартет «Легінь», «Усмішка». Ці колективи процвітали, вони були молоді, завзяті та цікаві. Наш ректор зробив усе можливе для того, щоб ми залишились у Івано-Франківську. Я можу йому завдячувати тим, що залишився тут. У Дрогобич я не хотів повертатися, тут мені сподобалося.
– Як можете описати свої студентські роки?
– М. Ч. Коли я поступив на перший курс у педінститут, фанатично займався на акордеоні, возив його всюди, спав з ним. Першим виходив з гуртожитку та останнім заходив. Вечорами, в аудиторії центрального корпусу було чути лише мене. Вже на другому курсі я спромігся дати сольний концерт. За студентські роки я дав два сольні концерти. Замість державного іспиту я виконував сольний концерт.
– Що робили після того, як закінчили навчання?
– М. Ч. Щоб працювати у ВНЗ, потрібно вчитися, тому я поступив в аспірантуру. У радянські часи це було особливо складно. Але все ж таки, я поступив у Інститут художнього виховання при Академії педагогічних наук СРСР у Москві. Поступив на стаціонар, тож три роки провів у Москві. З найприємнішими спогадами згадую цей період, тому що навчання було цікавим, професура ставилась до нас з повагою. Не було поділу, що я менший брат, а ти старший. Після аспірантури повернувся сюди, став кандидатом педагогічних наук і почав працювати завідувачем кафедри.
– Яке місце займала музика у вашому житті?
– М. Ч. Музика була для мене на першому місці. Наука була потрібна для того, щоб працювати та займатись музикою. Треба було перейти той бар’єр науки, хоча він також корисно відбився на моєму житті. Навчаючись в аспірантурі, брав з собою акордеон та займався художньою аматорською самодіяльністю серед аспірантів. Там також було дуже цікаве культурне життя. Не знаходив себе як соліст, виконавець.
– Де саме ви грали?
– М. Ч. Пробував грати у різних колективах: і у «Росинці», і у «Гуцулочці». Потім у нас, у Івано-Франківську, створився цікавий колектив «Вар’єте» – колишній ресторан «Карпати», що у центрі. Дуже відомий музикант створив цей колектив, у ньому я теж працював. Там грали найкращі музиканти Івано-Франківська. Програма була пов’язана з балетом, піснями, солістами, інструментальною музикою. Дуже шкода, що сьогодні такої альтернативи немає і я не бачу перспективи, щоб вона з’явилась.
– Марино, розкажіть якими були ваші студентські роки.
– М. Б. Це був надзвичайно цікавий період. Він насичений різними подіями та концертною діяльністю. Можу сказати, що у студентські роки ми навіть більше гастролювали ніж зараз. Тоді був такий період, коли ми могли вільно їздити в Угорщину. Там нас дуже любили. Ми могли їздити туди навіть три, чи чотири рази за літо. Там нам непогано платили, хоча ми й не мали такого концертного багажу, який маємо зараз. Часто їздили в «Артек», до Ялти.
– Чим саме займались там?
– М. Б. Працювали там музичними керівниками, дуже часто нас використовували як музикантів. Ми давали концертні програми для дітей, брали участь у різних дитячих програмах. Крім того, що ми займались компоніаторською діяльністю, грали дітям. Тоді ми їздили то в Ялту, то в Угорщину. В Угорщині, у курортному містечку Єгер, працювали на кінофестивалі, який щороку проводився там. Виступали на літній сцені, на закритті фестивалю, грали у ресторані. Кінорежисери, які приїжджали з різних країн, постійно питали чи приїдуть акордеоністи з України. Коли ж потрапляли туди, то нас запрошували на інші концерти. Тому, студентські роки найбільше пов’язані з Угорщиною. А потім вималювався шлях до Польщі. Там також давали багато концертів. Особливо нас любили та чекали у місті Ополе, до сьогоднішнього часу, щороку їздимо туди. Часто граємо на джазовому фестивалі. Наразі, мої студентські роки – це приємні спогади з Ялтою, Угорщиною та «Артеком».
– З якими спогадами пов’язана Польща?
– М. Б. Два роки тому я виграла стипендію Міністра Культури Республіки Польща «GAUDE POLONIA» 2014. На цьому стипендіальному проекті я мала можливість піврічного стажування. Для стажування я вибрала собі такий навчальний заклад, як «Вроцлавська музична академія імені Кароля Ліпінського». Мені платили досить непогану стипендію, я мала можливість поїхати і в Італію, і в Іспанію. Польща дала мені дещо інші можливості, я почерпнула багато з музичної академії, займаючись під керівництвом професора. Також ходила на уроки джазової музики, де завідувачем кафедрою був професор в області джазу, Олександр Мазур. Наш земляк, він десь з Рогатина. Десь у 5 років його батьки виїхали до Вроцлава, з того часу він там. У нього були надзвичайно цікаві уроки, хоча я відвідувала їх як вільний слухач. Він дав мені багато літератури та дисків, щоб я могла в домашніх умовах продовжити навчання.
– Як часто тепер гастролюєте?
– М. Б. Я не так часто маю можливість гастролювати, хоча у нас багато концертних турів, оскільки виховую малечу. Через це Мирон Васильович мусить рятуватися різними колективами, роблячи різноманітні експерименти: поєднує акордеон зі скрипкою, з фортепіано. Він продовжує нашу програму з різними інструментами. А тут, на місці, намагаємось виступати двома акордеонами.
– Які міста чи країни вам найбільше запам’ятались за час гастролей?
– М. Б. Особисто мені запам’яталось, як у 2003 році ми їздили у Петербург на фестивалі конкурсів Петро-Павловської асамблеї гармоніки. Надзвичайно цікавий фестиваль, де в залах паралельно відбувалися конкурси різних вікових категорій та музичних напрямків: від академічної до естрадно-джазової музики. Також цікавий фестиваль був у «Гармоніка – душа Росії». Ми їздили на нього двічі, його проводив Альфред Мартинович Мірек – відомий акордеоніст ще з РС. Один з перших видавав самовчителі гри на акордеоні. Практично всі учні та вчителі вчилися по його методиці. Ми подали наші записи, тоді він зацікавився нами та запросив нас до Москви. Це були 2004 та 2005 роки, де ми отримали дипломи лауреатів та «Золоті Ніки».
– Чим вам сподобався цей фестиваль?
– М. Б. Дуже цікавий фестиваль тим, що він проводився у «Музеї російської гармоніки», там надзвичайно велика колекція різних інструментів з цілого світу. Альфред Мартинович зумів це все зібрати. У музеї проводились тематичні вечори, де грали від гармоніки – двохрядних діатонічних хроматичних до професійних інструментів: акордеонів та баянів. Там були вечори, які називалися «Естрадно-джазова мозаїка». Різні виконавці презентували свої програми. Нам давали по 30-40 хвилин на виступ. Три години різні виконавці, об’єднані одною тематикою «естрадно-джазової мозаїки», презентували свої концертні програми.
– Які фестивалі ще запам’ятались?
– М. Б. Також цікавий фестиваль відбувся у Поланді 2009 року (Литва), там проводились літні школи і майстер-класи для дітей музичних шкіл. Туди з’їжджалися надзвичайно цікаві особистості з різних країн. Нам дано було честь відкривати цей фестиваль, також ми брали участь в роботі оркестру. У фестивалі було кілька партій. Мирон Васильович мав свою партію, а я свою. На концерті ми виступали як з сольною програмою, так і з оркестром. Також мені запам’ятався конкурс в Ялті 2001 року. Я була тоді на другому курсі. Це був перший міжнародний конкурс в Україні для молодих виконавців, де я зайняла третє місце.
– М. Ч. В Москві, на фестивалі, нам пощастило познайомитися з Яном Табачником – відомим акордеоністом, який вперше почув нас там та запросив до себе в Київ. На той час, він пройшов велику школу, працював у багатьох філармоніях, записав багато дисків, із «Золотої колекції», яку він нам подарував. Він робив різноманітні музичні свята. Одне з них було на відкритій сцені Київського стадіону «Палац спорту». Ми виступали наживо при семитисячній аудиторії, хоча багато колективів виступали під фонограму. Запис цього виступу є навіть в Інтернеті, він дуже популярний.
– М. Б. Ми грали його твір «Пісня для Джо» на два акордеони. Він був дуже здивований та казав, що у нас дуже цікава інтерпретація. Після того Ян Петрович щороку проводив міжнародний конкурс «Аккохолідей», він постійно запрошував нас виступати на відкриття та закриття цих конкурсів. Мирон Васильович був у комісії естрадно-джазової категорії. На цьому конкурсі з’їжджалися всі метри акордеонного мистецтва.
– З ким найчастіше гастролюєте?
– М. Ч. Ми багато грали з колективами Філармонії. Дуже часто з струнним ансамблем «Квадро корте», з ансамблем народної музики «Бревіс», з джаз-квартетом «Art Prestige».
– М. Б. Але з «Art Prestige» ми мали тільки один виступ. Найчастіше граємо з струнним ансамблем «Квадро корте» та ансамблем народної музики «Бревіс». Це досить цікаво, тому що супровід зроблений з народних інструментів. Ми можемо грати з різними колективами, але найчастіше доводилось грати саме з цими двома.
– Який у вас репертуар?
– М. Б. У нас надзвичайно широкий репертуар, тому що ми граємо естрадно-джазову музику, популярну класику, дуже багато обробок народних мелодій.
– Розкажіть, які емоції ви переживаєте, коли перебуваєте на сцені.
– М. Б. Хвилювання завжди є, але це хвилювання творче. Без нього музичний твір не доноситься так до слухача, тому що коли ти переживаєш, то пропускаєш музику через себе. Коли людям приємно тебе слухати, то ти отримуєш позитивну емоційну підтримку. Це надзвичайно індивідуальне відчуття, пояснити його на словах неможливо. Кожна людина має свої особливі емоції, які переживає на сцені.
– М. Ч. Існує енергетика між слухачем та виконавцем. Якщо виконавець може це передати, то є контакт між публікою. Марина артистична, вона входить в образ. Я більш спокійний. Найголовніше, що публіка запам’ятовує ці емоції. Якщо вони їм сподобались, то вони хочуть повторення.
– Які додаткові захоплення у вас є?
– М. Ч. У мене є колекція музичних інструментів. Я не спеціально збирав її, просто бачив інструменти, які вже мали б бути на смітнику, та рятував їх, повертав до життя. У мене навіть є списані інструменти – вони мали бути поламані та викинуті. Але мені вдалося їх врятувати. Дещо мені вдавалося знайти на різних базарах, дещо у знайомих. В тому числі, у Криму в «Артеці». За радянських часів туди з’їжджалися з цілого світу, привозили інструменти та залишали в подарунок музичному керівнику. Він вирішив деякими інструментами поділитися зі мною. Звідти я привіз оригінальні автентичні речі, які існують в одному екземплярі, тому що вони ручної роботи. Вони у мене вдома, але їх потрібно впорядкувати, скласти каталог, сфотографувати. Також є різні сопілки, подаровані та куплені.
Сніжана САМАНЧУК
Вікторія ПРОКОПЧУК
Анастасія ТРЕТЯК
Залишити відповідь