У кожного своя зброя… Чи то “Джавелінами”, чи молитвою, чи мистецтвом українці відважно боронять рідну землю. Кожен пришвидшує перемогу України.
Художниця Оксана Тригуб-Мілашевич переконана, що навіть мистецтво не має залишатись осторонь війни. Тож жінка розпочала аукціон на підтримку ЗСУ. Кожна продана картина – допомога українській армії.
В домівку Оксани Тригуб-Мілашевич війна прийшла ще у 2014 році. Хоч жінка з сім’єю зараз в Івано-Франківську, але в рідній Горлівці залишились її батьки. Попри тривогу та страх художниця зрозуміла свою місію – допомогти армії за допомогою мистецтва.
– Як перші дні повномасштабної війни вплинули на твою творчість?
– Це були якісь дивні відчуття. Пригадую, склалось враження, що я оніміла, зовсім не хотілось навіть говорити. Мені було страшно, бо в мене мала дитина на руках. Це була миттєва тривога, бо згодом я взяла себе в руки й перше, що я зробила – заспокоїла дітей. Довкола багато страшної інформації, від якої я їх не захищу, тому я серйозно поспілкувалась з дітьми. Ми обговорили те, що наша армія нас захищає, що ми в безпеці. Мені було дуже важливо, щоб хоч в дітей не було паніки. Діти мені повірили, сприйняли інформацію дуже мужньо і спокійно.
Я тривалий час вірила, що за декілька днів все закінчиться. Коли вже війна тривала два тижні, в мене знову з’явилась паніка. Тільки тоді я повернулась до живопису. Бувало, що я хотіла зателефонувати до знайомих, поговорити, але в мене ніби грудка в горлі стала і так ні з ким не спілкувалась.
Десь в підлітковому віці під враженнями від пригодницьких романів я вважала, що під час війни, буду одна з перших йти у бій. Вже після народження дітей думки змінюються.
– Давай повернемось у твоє дитинство. Коли і як ти почала цікавитись мистецтвом?
– Я почала малювати ще в ранньому дитинстві. Батьки тішились, бо коли я не займалась малюванням, то була дуже непосидючою. Втім, вони наполягали, щоб все ж освіту я здобула в Донецькому національному університеті. Ось так я стала економістом. Пізніше я ще закінчила факультет журналістики в Харківському національному університеті імені Василя Каразіна.
– Хто прищепив тобі таку любов до мистецтва?
– Це зробив мій дідусь Мілашевич Анатолій Єгорович. Саме він спонсорував мій розвиток й матеріали для живопису. Я досі пам’ятаю його слова: “Оксанко, ну який з тебе економіст. Ти – Художник”. А пізніше знову казав: “Оксанко, ну який ти журналіст? Ти – Художник”. В мене ці слова навіть викликали сльози, бо я вважала, що малювання – це захоплення, ніби арт-терапія, але не більше. Своє майбутнє я бачила у журналістиці. Щобільше, в мене добре виходило працювати радіоведучою на радіостанції “Клас” в Донецьку. Але, як виявилось, дідусь добре розумівся на виявленні талантів. Наприклад, моїй сестрі він так само казав про письменництво. Вона вже понад 15 років є громадянкою США і звідти писала й друкувала книги у харківських видавництвах. Тож всі свої виставки я насамперед присвячую своєму дідусю!
– Коли ти зрозуміла, що за допомогою мистецтва теж можна воювати?
– В мережі я натрапила на ініціативу #Моя_зброя_Мистецтво. Мене це підштовхнуло до роботи. Я зрозуміла, що наш мистецький фронт теж може існувати. Ці думки додали мені сили, мотивації. Зараз я можу малювати вдень і вночі. Я бачу в цьому сенс, нашу силу. Я можу цим допомагати, де б я не була.
– Ця війна торкнулась безпосередньо твоєї сім’ї. Розкажи про це.
– Так, мої батьки перебувають в Горлівці. Я розумію, що зараз там знову почнеться пекло. Дякувати Богу, вони там живі, але я розумію, що зараз знову військові дії стануть активні. Ще моє місто – Харків. Саме там я навчалась, закохувалась, працювала, я знаю кожен куточок цього міста. Коли я бачу світлини, на яких знищена інфраструктура, в мене виникають дуже болючі відчуття. От я зараз розповідаю, а в мене ніби мурахи бігають по тілу. Поки я ще жила на сході України, то могла прокидатись в Горлівці, а засинати в Маріуполі. Я завжди відчувала там легкість; зірватись і поїхати в Маріуполь – звичайна справа. Зараз, коли міста зрівнюють із землею, мені дуже болить. Ми це ніколи не пробачимо.
– Покинувши Горлівку ти одразу переїхала в Івано-Франківськ?
– Ми деякий час мешкали у Києві. Під час Революції Гідності зібрали швидко дітей і переїхали в рідну місцевість мого чоловіка – Верховинський район. Пізніше я вже не хотіла повертатись до столиці. Ми переїхали в Івано-Франківськ і це місто я полюбила усім серцем.
– Чи відбивається війна на колористиці твоїх картин?
– Я почала використовувати більше червоного кольору. Знаєш, я хочу робити картини яскравішими, додавати більше кольорів.
Цю картину я почала малювати ще дев’ять місяців тому. Уявляєш? Я почала ще в травні, коли мене запросили на зйомки повнометражного фільму. Я мала грати роль художниці Катерини Білокур. Режисер сказав, що потрібно на камеру малювати картину. Тоді я зобразила гілку й декілька квітів. Тільки зараз я повернулась до неї і завершила. Я подумала, що її час настав. Це особлива картина для мене, а зараз я виставила її на аукціон для підтримки ЗСУ.
– Як відбувається аукціон?
– Я виставляю фото картини й люди в коментарях пишуть свою ціну. 70% від суми я віддаю на потреби армії, а 30% залишаю на матеріали. Завдяки цьому я можу продовжувати працювати, продавати картини і цим допомагати. Є картини, які я малювала ще раніше, а деякі щойно закінчила.
В мене зараз буває безсоння і саме цей нічний час я присвячую живопису.
– Скільки картин ти вже намалювала за час повномасштабної війни?
– Десь 5 картин я почала і завершила за цей період.
Хтось може подумати, що картину можна намалювати за одну ніч. Втім, це не так. Потрібно накласти один шар, потім іншій і так далі.
Хоч я і не малюю портрети, але зараз розпочала зображувати Івана Сірка. Для мене він став втіленням справжнього українського духу. Колись мені трапилась стаття, що Олександр Македонський та Іван Сірко – це постаті, які не програли жодної битви. Мене дуже надихнула історія цього полководця. Зараз картина ще в процесі, бо там досить складна композиція.
– Яку першу картину ти почала малювати після 24 лютого?
– “Наше небо”. Я декілька разів її доповнювала, додавала кольорів, змінювала назву. Я вже закінчила картину, а потім мені здалось, що потрібно додати птахів. Ось так крок за кроком ця робота наповнювалась.
– Люди активно купують картини?
– Цікавляться… Звичайно, можна просто перерахувати кошти на потреби армії, але отримати ще й картину – краще. Зараз кожен на своєму фронті: військовому, волонтерському, мистецькому. Будь-яка робота сприяє нашій перемозі.
Люди цікавляться стартовою ціною, але я її не ставлю. Будь-хто може оцінити картину і поставити свою суму. Кожна нова ставка має збільшуватись мінімум на 100 гривень. Дехто просто поширює мої дописи. Я бачу в цьому великий сенс.
– Ти плануєш залишитись в Івано-Франківську?
– Зараз я відчуваю, що потрібна саме тут. Хоч моя сім’я перебуває у Верховині, але я з наймолодшою дитиною зараз в Івано-Франківську. Думаю, тут я можу зробити більше у цей нелегкий час.
В мене немає зараз думок, що потрібно покинути країну. Я потрібна саме тут.
Загалом я планую робити те, що найбільше вмію. Продовжую створювати картини, продавати на користь нашої величної й потужної армії, а також проводити заняття на своїй студії інтуїтивного живопису для дітей та всіх охочих. Мої роботи написані під час війни, попри всю свою яскравість сюжетів, присвячені всім, хто не побачить цю весну, загинувши від російської кулі, варварів й терористів.
Христина Ткачук
Залишити відповідь