Ми двічі рятувались від війни

Двічі шукали прихисток і починали життя спочатку… Війна, яка триває в Україні вже вісім років, зруйнувала мрії, сподівання, плани не однієї сім’ї. Покинути усе і з коробкою найнеобхіднішого поїхати будь-куди, лиш би подалі від вибухів – так змушені робити тисячі українців. А хтось не вперше…

Історія пані Люби – слова сповнені відчаю, страху і зневіри. Вже двічі її сім’я втікала від війни. Та, на жаль, від цього сховатись неможливо.

Фото ілюстративне

Ще до 2014 року Любов із чоловіком та дочкою проживали в Первомайську Луганської області. Працювали на улюблених роботах, розпочали власний бізнес і здавало би життя увійшло в бажане річище.

Любов: “Ми із сім’єю мешкали в місті Первомайську на Луганщині. Я працювала у вузлі “Промзв’язку”, чоловік викладав у місцевому ліцеї, а дочка навчалася в Луганській академії мистецтв. Незадовго до війни ми з чоловіком купили батькам квартиру в нашому під’їзді. Раніше вони мешкали в селі й порались на грядках, але переїхали, бо вже не могли самі справлятись в сільському домі. Ще ми з чоловіком мали невеличкий бізнес – продаж взуття. На місцевому ринку мали декілька власних торгових місць і так розвивали свій бізнес.

Ще у нас була у нас дача, за яку чомусь найбільше болить душа”.

Хоч на Луганщині здебільшого розмовляють російською, сім’я пані Люби завжди мала проукраїнську позицію. Тому після Революції Гідності життя її сім’ї кардинально змінилось. Насамперед їх покинуло почуття безпеки у рідному місті.

Любов: “Наша сім’я завжди мала проукраїнську позицію. В містах здебільшого розмовляли російською, але в селах на місцевому діалекті. Ми теж спілкували на діалекті, він все одно більш український. Коли почалася Революція Гідності, люди розділилися у своїх політичних поглядах. Це дуже відчувалось. Хтось підтримував владу, а були такі, як ми, хто підтримував людей на майдані. Тоді почались різноманітні проблеми. Спочатку ми пересварилися з друзями, а на роботі взагалі було важко. Насамперед ми перестали відчувати безпеку, було якось тривожно. А коли почалися події в Криму, я чомусь одразу відчувала, що буде біда й на Луганщині”.

Коли російські орки прийшли на Луганщину “рятувати” українців, пані Люба перебувала на Заході України на лікуванні. Повернувшись в Первомайськ побачила зовсім іншу реальність – війну.

Фото ілюстративне

Любов: “Я захворіла. Можливо просто, а можливо через стреси. У мене діагностували виразку шлунку. В мене була дуже хороша сімейна лікарка, яка порадила поїхати в санаторій на лікування. На підприємстві, де я працювала, дали путівку в Трускавець. Це було в травні. Саме в Трускавці я була, коли почалася війна, а саме відбувались бої в Слав’янську. Коли повернулася, то вдома було вже не так, як раніше. Найперше я побачила блокпости. У місцевому військкоматі засіли місцеві бандюки, які раніше тероризували наші ринки й взагалі населення. З’явились якісь активісти, збирали гроші на підтримку цих людей. Їх почали називати “ополченцями”. Було страшно. Почали викрадати людей, які висловлювалися на підтримку України. Це не історії, які я почула від когось, це все відбувалось довкола мене. Нашого генерального директора викрадали двічі, вимагали за звільнення гроші, відбирали службовий транспорт. Про це всі шепотілися на роботі. Всі були нажахані”.

Тоді Люба зрозуміла, що життя в Первомайську змінилось на стільки, що кожного дня потрібно переживати за себе і близьких. Тому порадившись із чоловіком, подружжя відправило дочку в Івано-Франківськ, де живе сестра Люби. А фронт все наближався. Почалися бої в Попасній.

“Люди почали облаштовувати підвали, тому мій чоловік теж взявся це робити. Раптом сталась дуже неприємна ситуація – мого тата поклали в лікарню із повторним інфарктом. Коли його виписали, з боку Попасної вже було чути вибухи. Ми йому казали, що то грім”.

А далі пані Люба відчула всі жахи війни на собі.

Любов: “26 липня 2014 року, о 6 годині ранку ми із чоловіком прокинулися через те, що наші коти, а їх було двоє, залізли на чоловіка і нявчали, підіймали його з ліжка. Він встав, пішов подивитися, що їм не вистачає, а я подумала, що є час полежати, бо на роботу на восьму. Снаряд прилетів в ту саму мить. Мене скинуло з ліжка, вікна полетіли на постіль, а разом із ними усе, що стояло поруч.
В одній сорочці й боса, я побігла до батьків. Вікна повилітали й в їхній квартирі. Все скло разом із жалюзями полетіло на маму, яка спала ближче до вікна. Як нас не травмувало просто не зрозуміло.

Одяглися на швидку і побігли в підвал. Там почали з’ясовувати, хто із сусідів не спустився. Виявилось, що не було нашої сусідки, яка жила поверхом вище від нас. Ми піднялись, квартира була зачинена із середини. Ми стукали, гукали її. Тітка Валя (сусідка – ред.) відповідала, але відчинити не могла. Коли чоловіки зламали двері до квартири, я теж туди увійшла. У нас із нею були хороші відносини, хотілося допомогти. Тітка Валя сиділа біля ліжка поранена, її голова була в крові. В самій квартирі був жах: меблі розтрощені, телевізор викинуло в коридор, речі які були в шафі перетворилися на маленькі шматки. Безперервно дзвонив телефон. Я відповіла. Телефонувала її дочка чи може онука – не пам’ятаю, бо все було як в страшному сні. Згодом приїхала швидка. У медсестри тремтіли руки, лікар теж відчув шок. Сусідка померла в лікарні…”

Так жінка розповідає про перший день, коли війна безпосередньо прийшла у її дім. Пані Люба каже, що ті відчуття ніколи не забуде. Все відбувалось ніби у сні. Тільки шкода, що то був зовсім не сон.
Тоді життя Люби знову перевернулось догори дном.

Любов: “До цього дня усі люди в місті робили запаси продуктів: купували крупи, цукор, консерви. Я ще купувала м’ясо. Мені знайомі казали, що світла не буде, а я відповідала, що на газі приготую тушонки й буде чим годувати сім’ю. Води вже не було десять днів, але її привозили. Це було жахливо. Біля бочок були бої за воду.

Після влучання першого снаряду, не стало газу – перебило газову трубу. Коли трохи затихали обстріли, ми намагалися прибрати скло у квартирі. Одного разу під час такого прибирання я знайшла в матраці осколок, саме на тому місці, де спав чоловік. Тобто наші коти врятували йому життя”.

Фото ілюстративне

Декілька тижнів життя в підвалі й постійні вибухи наштовхнули на думку, що потрібно покидати місто. Люба розповідає, що дістатись до машини й загалом виїхати було не так вже легко. Вони покірно чекали на тишу і вірили, що зможуть покинути своє укриття.

Любов: “Ми були в підвалі, а довкола все більше було чути вибухи. Через п’ять діб пропало світло. Люди почали думати, куди і як тікати. Наша машина була в гаражі, який знаходився досить далеко від будинку. Потрібно йти близько 40 хвилин. Тільки-но чоловік пішов, як навкруги почався обстріл. То були найстрашніші хвилини для мене.

На вулиці страшенно пекло сонце, але на це не зважали, бо довкола все було ніби після смерчу. Чоловік поставив нашу стареньку машину біля під’їзду і раптом знову почався обстріл. Ми забрали в коробку котів, взяли документи, гроші й поїхали в село до мого дядька, в батьківський дім. Вони нас прийняли. Там була вода в колодязі, можна було розвести вогнище, розтопити піч, купити молока, картоплі. Думали, що там дочекаємося звільнення міста”.

Втім, на сім’ю пані Люби знову чекали випробування. Її родичі чекали на російські війська. Зізнається, було дуже складно. До того ж вона постійно бачила, як щодня знищували місто, воно горіло.

Любов: “Ми з чоловіком між обстрілами ходили додому, брали трохи одягу. Коли закінчилися ліки у батьків, мій тато сказав, що треба їхати. Це було 26 серпня. Виїхали о 5 годині ранку. Їхали через Калиново до Троїцького. Коли побачили наш прапор, то всі почали плакати”.

Тоді сім’я Люби вирішила їхати в Івано-Франківськ до сестри, куди раніше вже відправили дочку. Втім, спочатку поїхали у Харків.

Любов: “Небайдужі винайняли для нас квартиру в Харкові на декілька діб, щоб ми могли помитися та виспатися. Батькам та котам було особливо тяжко їхати. На вокзалі не було квитків, а нам потрібно було купе. Ми вирішили пересидіти в Харкові, думали, що навесні поїдемо додому”.

Квартиру знати було дуже важко, розповідає Люба. Втім, допомогли волонтери. Хоч і всі сподівались на швидке повернення додому, потрібно було все починати спочатку – шукати роботу, продовжувати навчання і звикати до нових умов.

Любов: “Квартиру знайти було важко, допомогли волонтери. Це була двокімнатна квартира в дуже занедбаному стані, але була гаряча вода, ліжка, старий холодильник. Все необхідне купували самі – постіль, посуд, ковдри. Було незрозуміло, де працювати, як заробляти на життя. Дочку перевели в Харківську державну академію дизайну і мистецтв. Перевели без проблем, але через два місяці нам повідомили, що за навчання потрібно платити. Коли я намагалась відстояти права дитини, мені повідомили, що немає місця на бюджеті. Це був перший раз, коли мене образили саме як переселенку. Досі не розумію, чому нас називають переселенцями, а не біженцями. Ми втікали від війни, а переселенці переміщуються добровільно.

Така “весела” бухгалтерка в академії запропонувала взяти пістолет і застрелити якусь дитину, щоб для своєї звільнити місце. Жарт довів мене до істерики, я дуже плакала. Заплатили за пів року. Наступного семестру перевели дочку на бюджет, але стипендію за пів року так і не виплатили”.

Час спливав… Разом із ним усі надії, що навесні сім’я зможе повернутись додому. Тоді до Люби прийшло розуміння, що потрібно повертатись до звичного життя, але вже в Харкові. Вирішили, що спробують перевезти залишок свого бізнесу.

Любов: “В Первомайську залишалася моя подруга, яка допомогла переправити частину нашого товару. В сумки складала взуття і відправляла перевізниками. Орендувати торгову точку в Харкові вже не було грошей, тому виникла ідея продавати через Інтернет. Чоловік пішов працювати на завод, рубав метал. Йому було нелегко, має проблеми із хребтом, тому страшно було на нього дивитися. Завдяки міжнародним програмам, які допомагали переселенцям, ми із чоловіком навчалися, отримали гранти й відкрили офіс нашого Інтернет-магазину з продажу взуття. На диво все вийшло.

Двічі міняли квартири, але була робота і це дуже рятувало нас. Батьки вже старенькі й тому потребували лікування, а в Харкові з цим не було проблем. Так жили всі сім років. Дочка закінчила академію, знайшла роботу. Ми знайшли друзів серед наших переселенців та місцевих. Все почало налагоджуватись”.

Здавалось би життя знову увійшло у звичне річище і залишається тільки чекати звільнення Донбасу. Так думала пані Люба. Аж поки не почула вже знайомі звуки війни. Життя ніби знову намагалось випробувати її сім’ю на міцність. Події семирічної давності знову почали повторюватись.

Харків. Салтівка

Любов: “24 лютого прокинулися вже від знайомих звуків. Страх, відчай, злість, образа. То був ніби страшний сон. Ми жили на Східній Салтівці. Харків відбили, не пустили в місто окупантів, але кожний день було все більше і більше обстрілів. Пропадало світло, в нашому домі не було газу. Ми почали готувати їжу на вогні біля під’їзду. Але вода була й опалення теж. Постійно ремонтували електричні лінії й тому електроенергію час від часу подавали. Ми думали, поки в домі є комунікації, будемо в Харкові. Сестра хвилювалася, просила нас приїхати. Ми боялися за батьків, бо вони слабкі, а дорога далека”.

Фото ілюстративне

Все ж бажання попри все залишитись в Харкові дуже швидко зникло, коли Люба побачила, що головне – встигнути врятувати себе та близьких. Це сталось під час одного із небагатьох походів до продуктової крамниці.

Любов: “Одного разу ми з чоловіком вийшли в магазин. Те, що я побачила на дорозі, я точно не забуду ніколи. Там була велика калюжа крові, людський мозок і в тому всьому стояла кепка жертви. Я щосили плакала, писала всім давнім знайомим, які мали проросійські переконання, всіх звинувачувала особисто. Розірвала відносини з друзями й родичами, з якими роками була близькою.

Вночі були найсильніші обстріли, а може так здавалося. Я вже не знаю. Ми не могли піти в сховище, бо батьки фізично не змогли спуститись. А ми не могли їх кинути. Коли поруч почали горіти машини, магазини, почались прильоти в сусідній будинок, вирішили виїжджати. Знов потрібно було купити квитки, що батьки їхали разом із нами в купе. Ми тоді чикали п’ять днів. Знову зібрали речі, забрали з собою кішку, бо котик на той час уже помер і приїхали в Івано-Франківськ. Тут живе моя сестра із сім’єю.