Підтримка з Європи: як українці за кордоном допомагають рідній країні

За останній місяць багатьом українцям довелось покинути власні домівки, щоб фізично та психологічно вберегтись від війни. Втім, не кожен, хто покинув Україну, сидить склавши руки. Як українці (і не тільки) з-за кордону допомагають ЗСУ та тим, хто залишився боронити Батьківщину – читайте в нашому матеріалі.

Юлія

Ще до початку війни я займалась волонтерством. На жаль, в перші дні повномасштабного наступу російських військ мені довелось виїхати з України. Десь три дні в мене був шок від перетину кордону, бо я ще й перевозила немовля, якому 3 місяці. Потім два дні я боролась із “синдромом вцілілого”. Вже на п’ятий день перебування в Польщі я поїхала на вокзал і записалась до лав волонтерів.
З того часу щодня допомагаю біженцям з України. Я знаю польську мову, тож стала своєрідним перекладачем. Перекладаю все, що можу і розумію.

В Польщі все організовано для українців. Серед труднощів – брак україномовних волонтерів. Сюди приїжджає багато людей: хтось залишається, а комусь потрібно допомогти з квитками до іншої країни, скласти маршрут. Ми інформуємо людей, що можна безплатно поїсти, прийняти душ, отримати SIM-карту. Далі ми спілкуємось, дізнаємось потреби людини та направляємо її куди треба.
Здебільшого волонтери працюють змінами, а мені дозволили приходити в будь-який час, бо моє знання мови дуже необхідне.

Юлія допомагає українським біженцям в Польщі

Також я співпрацюю з військовими, бо часто вони не можуть донести українцям необхідну інформацію через мовний бар’єр. Буває, що виконую роботу дитячого психолога, бо в мирний час працюю вчителем. Звичайно, окрім комунікації, доводиться виконувати ще й фізичну роботу.

В обов’язок волонтерів входить також зустріч біженців, допомога з багажем. Відверто кажучи, я вже різне тут робила, але одночасно дуже щаслива, що маю волонтерський досвід ще з України й можу тут його використати.

Дуже важко зустрічати біженців, які прибули завдяки “зеленому коридору”. Бувало, після розмови мені доводилось відходити в туалет, щоб поплакати, бо їхні історії вражають. Попри це, наш обов’язок – нагадувати людям, що зараз вони перебувають в безпеці.

Я люблю Україну і мене дуже турбує її доля. Втім, я зрозуміла, що перебуваючи вдома, не була б такою продуктивною. Ще до війни я панічно боялась сирен, тому довелось би заспокоювати ще й себе.

За цей період я усвідомила, що мова – наше все. Поляки не розуміють людей, які приїхали з-під обстрілів і продовжують спілкуватись російською. І люди… Я зрозуміла, як я люблю всіх, хто був і є в моєму житті.

Alex Sołoduszkiewicz

Близько 4 років я проживав в Україні і навчався, щоб стати стоматологом. Ще перебуваючи в Польщі я подумав, що дуже цікаво навчатись десь за кордоном. До того ж я хотів пізнати Україну, бо моя бабуся з Самбора (ред.- Львівська область).

Alex Sołoduszkiewicz

Коли я прокинувся 24 лютого і прочитав, що почалась війна, мій світ ніби зруйнувався – жахливе відчуття. Війна – це страшне. Я щодня молюсь за Україну, ваших воїнів і за народ. Ви – герої нашого часу. Думаю, кожен має бути вдячний, що ви захищаєте нас від тих дияволів.

Україна – мій дім, там живе багато моїх друзів. Це прекрасна країна з чудовими людьми. Я вважаю, що допомагати своїй родині (ред.- українцям) – нормально.

Я не вважаю, що роблю якісь великі справи. З перших днів повномасштабної війни почав збирати кошти, купувати необхідні речі й відправляти їх в Україну. Здебільшого гроші надходять від моїх друзів та знайомих. Також у перші дні війни я зв’язався зі своїм знайомим священником зі Львова і дізнався, що саме необхідно придбати. Ще я збирав продукти, ліки, речі для дітей, спальні мішки, ковдри, одяг – все, що потрібно для людей, які бігли від війни. Згодом почав збирати тканини для друга з Івано-Франківська, який шиє форму для військових жилетів. Надсилаю матеріали, з яких можна щось пошити, що стане в пригоді вашим захисникам.

Як тільки закінчиться війна, я обов’язково повернусь в Україну. Насправді я дуже сумую за часом, коли там жив.

Аня Іванова

Зараз я перебуваю у Швейцарії. Як тільки приїхала, то допомагала сортувати речі, які відправляли в Україну. Це все приносили небайдужі швейцарці: одяг, продукти, предмети гігієни, медикаменти та інше. Згодом почала волонтерити на вокзалі в Цюриху. Ми (ред..- волонтери) допомагаємо соціальним службам міста. Здебільшого ми стаємо перекладачами й допомагаємо українцям сісти на потрібний потяг, взяти квиток, відвозимо їх в Центр для біженців. Якщо українець хоче залишитись у Швейцарії, то ми допомагаємо отримати статус “S” – особливий статус тимчасового захисту для українців.
Ми дуже хочемо, щоб приїзд наших людей до незнайомої країни став комфортнішим. Для наших біженців дуже важливо почути, що тут (ред.- у Швейцарії) їм раді. А волонтерам важливо, щоб українці не почувались самотніми навіть за багато кілометрів від дому.

Аня з іншими волонтерами на вокзалі у Швейцарії

Мати можливість тут допомагати своїм людям-українцям – це можливість бути ближче до власного дому.

Важко відчувати провину, що я зараз в комфорті, а мої друзі в бомбосховищах. Важко відчувати весь свій біль та ненависть і одночасно лякатися своєї внутрішньої пустоти після кожної новини з дому. Важко перебувати у невизначеності: чи починати тут працювати, щоб не сидіти на голові у близьких та мати можливість фінансово підтримувати дім, чи вже за якісь лічені дні чи місяці я зможу повернутися у свою країну.

Найстрашніше – бачити в кожному з біженців, який приїздить, обличчя твоєї мами, татка, бабусі, друзів…

Катерина Білохвіст

Перша справа – Катерина Білохвіст

Я не настільки сильна, щоб продовжувати жити так, як жила раніше. Друзі моєї сім’ї виїхали у Швецію і запропонували нам теж, щоб зберегти своє психічне здоров’я. Ми потрапили в дуже хорошу сім’ю, живемо в них і допомагаємо в побуті.

Коли ми їхали автобусом у Швецію, так склалось, що з 50 присутніх, англійську мову знала тільки я. В автобусі були переважно жінки з дітьми. Я помітила, що Хелені (ред.- організаторці поїздки) було дуже складно спілкуватись з нами, тому я запропонувала свою допомогу в перекладі. Ми їхали десь 30 годин і весь цей час я перекладала, заповнювала документи. Коли ми вже прибули у Швецію, нас повезли в церкву, яка організовувала поїздку. Там я одразу дала інтерв’ю місцевій газеті, щоб шведи знали, що саме відбувається в Україні, як почувається наш народ. Я не змогла стримати сліз…

Церква, яка прихистила українських біженців

Через декілька днів мали привезти ще українців і я знову запропонувала свою допомогу. Я з іншими волонтерами підписувала коробки з речами, допомагала спілкуватись шведським сім’ям і українцям. Мене вразило, що люди у свій вихідний день прийшли, щоб допомогти українським біженцям.

У Швеції дуже допомагають українцям, але це роблять більше небайдужі люди, а не держава. В цій країні не так легко отримати допомогу на проживання чи соціальні виплати, як, наприклад, в Польщі. Втім, самі шведи готові допомагати: збирають речі, пропонують безплатні послуги, розміщують в себе українців та інше.

Мирний мітинг на підтримку України

Я спілкувалась з багатьма шведами й побачила, що вони справді переживають за Україну. Вони слухають новини, цікавляться і часто кажуть, що на нашому місці могли бути й вони. Також чула, як шведи бідкались, що вони можуть бути наступною ціллю російського загарбника. Сім’ї, які приймають біженців, безплатно забезпечують їх житлом та продуктами.

У Швеції є досить багато біженців із Сирії. Я помітила, що вони за декілька років так і не вивчили мову, не бажають працювати, а українці одразу дізнаються про вакансії, мовні курси. Навіть матері, які приїхала із маленькими дітьми, хочуть заробляти, щоб самостійно платити за житло і продукти.

Дуже б хотілось, щоб у шведських містах створювали волонтерські центри. Тут здебільшого потрібно зв’язуватись з поодинокими волонтерами або благодійними організаціями. Аби зібрати гуманітарну допомогу, волонтери змушені писати чи телефонувати друзям, знайомим, створювати дописи на своїх сторінках в соціальних мережах, але немає центрів, де б організовували таку роботу. Все відбувається стихійно.