Що в Івано-Франківську дивує вимушених переселенців найбільше?

Покинути усе і поїхати в інше, безпечніше місто. Це типова історія більшості українців, які опинились під особливим прицілом російських загарбників. Вони залишили свої домівки, улюблені речі, звичне життя і потрапили в незнайоме місто, де потрібно знову налагоджувати свій побут. Івано-Франківськ теж став прихистком для внутрішньо переміщених осіб. 

Що в Івано-Франківську дивує вимушених переселенців найбільше? Як вони святкували Великдень і чи планують тут залишатись?

Ірина

м. Харків

О 5 годині ранку 24 лютого я прокинулась від вибухів. Наступного дня вони посилились. В Харкові ми живемо неподалік мікрорайону, який почали бомбити вже на другий день війни. З моїх вікон дуже гарно було видно ті всі спалахи й пожежі. В мене був шок, неприйняття ситуації… Перед початком повномасштабної війни ми багато говорили про неї, але ніхто не вірив, що це почнеться. Ми “руськоязичні” українці не могли повірити, що таке може статися. Моя бабуся похована в с. Козача Лопань (30 км від Бєлгорода) і це перше село, куди зайшли орки. Досі в мене розривається серце, коли думаю, в якому стані зараз могила бабці. Зранку 24 лютого я зібрав усі цінні речі в наплічник, а також пояснила дітям, що почалася війна. Ми довго думали, де ховатися і вирішили, що залишимось вдома і будемо спускатись у підвал. Так ми жили 10 днів війни. Як було тихо, то підіймалися додому, а коли починались вибухи – бігли у підвал. Ми могли спускатись понад 10 разів на день, тому це було важко не тільки морально, а й фізично. На третій день війни в нашій квартирі вже не було ні світла, ні опалення. Вже на п’ятий день біля нашого дому прилетів снаряд. Ударна хвиля була дуже сильна, хоч ми й були у підвалі, але всі упали на землю. Я прикрила собою старшого сина, моя мама прикрила молодшого, а чоловік впав на нас зверху. Все обійшлося, але після того я почала боятися виходити на вулицю і підійматися у квартиру. Чоловік зніс нам найнеобхідніше і ми ще 5 днів прожили в підвалі. Це тривало до тих пір, поки молодший син не спіймав кишкову інфекцію. Після того я вже не витримала. Лікувати дитину було нічим і ми вирішили виїжджати… Куди їхати, що робити і як жити далі – ми не розуміли. Їхали якомога далі від війни.

Цьогоріч наше святкування Великодня зовсім не таке, як зазвичай. В Харкові ми ходили до православної церкви, а тут пішли в греко-католицьку. Хоча для мене Бог один і різниці в церквах я не відчуваю. В Івано-Франківську я дізналась про деякі традиції, про які раніше і не чула. Наприклад, про поливаний понеділок, що і як у кошик потрібно класти, про те, як господиня ріже яйце на всіх членів сім’ї й кожен має з’їсти свій шматочок. Коли ми прийшли до церкви, то в мене забракло слів від краси, яку я побачила. Люди святково одягнені, красиві, дуже колоритні в усіх кошики. Мені здається, що в Івано-Франківську люди мають міцнішу віру в Бога, тут змалечку привчають дітей ходити до церкви.

Івано-Франківськ і Харків – це дуже красиві міста, але абсолютно різні. Для мене Івано-Франківськ – спокійне, тихе містечко, яке асоціюється з пахучою і квітучою магнолією. Натомість Харків дуже потужний і швидкий. Люди в ньому, як бджоли, бо працюють без перестанку. У нас дуже багато пречудових парків, фонтанів. У Харкові дуже багато красивих місць, але ми сповна не насолоджувалися красою Харкова. Я дужа вдячна Івано-Франківську за таку зустріч, за допомогу, яку я регулярно отримую, за людей, які зустрічають, за доброту, співчуття. Окрема подяка тим людям, які абсолютно безплатно прийняли нас, зі щирою любов’ю.

Анна

м. Миколаїв

З Миколаєва я вирішила виїжджати, коли місто, а конкретно наш район, обстріляли зі “Смерчів”. Було дуже голосно і страшно… Зранку ми дізнались, що окупанти поцілили в житлові будинки, лікарню, магазини. Я не хотіла залишати домівку, але це все дуже болісно сприймати, тому ми все ж вирішили поїхати. Речі ми спакували ще в перший день повномасштабної війни. На початку ми взагалі не розуміли, як будуть розвиватись події, тому зібрали все необхідне й очікували. У валізи поклали документи, теплі речі, корм для кішки…

Допомогу нам запропонували родичі з Івано-Франківська і так ми потрапили сюди.

Івано-Франківськ – гарне місто. Я вже двічі відвідувала екскурсії для переселенців і щоразу була задоволена. Мені дуже сподобався центр міста, бо тут можна зустріти різну архітектуру. А ще в Івано-Франківську багато скверів, зелені, чудове озеро.

Труднощі я відчуваю із громадським транспортом. Миколаїв поділений на чіткі прямокутники й заблукати в місті дуже складно, а в Івано-Франківську не так.

Деякі відмінності між нашими містами я побачила й під час святкування Великодня. У нас освячувати кошики йдуть вночі або в неділю зранку. В Івано-Франківську це починають робити ще в суботу. Також мене здивувало дуже багато барвінку на ярмарку. Я запитала для чого він, а мені сказали, що для оздоблення кошика. Я теж прикрасила ним, щоб підтримати місцеві традиції. Також паски… В Миколаєві пекарі готують найрізноманітніші паски: з шоколадом, горіхами, цукатами, кремом. Не прикрашених знайти неможливо. На Півдні також немає традиції класти в кошик хрін.

Коли ми освячували кошики, то над церквою почали кружляти лелеки. Сподіваюсь, що це – хороший знак, що війна скоро закінчиться, кожен зможе повернутись у свою домівку. Я буду завжди вдячна прекрасному Івано-Франківську за прихисток.

Дарія

м. Київ

Мені було набагато простіше виїхати з Києва, аніж багатьом іншим. У нас з чоловіком немає дітей, нам не треба було вивозити батьків і до того ж ми маємо автомобіль на якому змогли покинути місто.

 24 лютого ми вирішили залишитись в Києві. Ми розуміли, що більшість киян намагаються виїхати й на дорогах будуть шалені затори. В мене був страх, що росіяни почнуть бомбити колони автомобілів, які виїжджають із міста. Втім, вже ближче до вечора в нас ввели комендантську годину, а в мене з’явився ще більший страх, бо думала, що вночі почнуть бомбити Київ. В моєму будинку навіть немає укриття. Ми з чоловіком взяли собаку і просто поїхали, навіть не знаючи куди. В нас не було планів їхав саме в Івано-Франківськ. Ми просто сіли в машину і поїхали. З собою нам вдалось прихопити речі першої потреби, ліки й корм для собаки. Мій чоловік думав, що ми їдемо не більше ніж на 3 дні, хоча я й розуміла, що додому ми не повернемось ще найближчих два тижні.

Я не вірила, що повномасштабна війна почнеться 24 лютого, тому ми особливо й не готувались: ми не заправили автомобіль, не склали валізи, не зняли готівку. Коли ми покидали Київ, то виникли проблем із пошуком заправок і банкоматів. Купити паливо і розрахуватись картою було неможливо.
Дорогою ми зустрічали колони військової техніки й не розуміли, чи вона наша чи ворога. Над нами літали літаки, щось гриміло… Було дуже страшно. До того ж я не розуміла, де усі машини із людьми, які покидають Київ. Ми зустрічали дуже мало автомобілів і я вже почала хвилюватись, що ми обрали хибний маршрут. Ми їхали понад добу й вирішили день зупинитись, щоб поспати. Знайомі прихистили нас на одну ніч в Хмельницьку. Далі ми поїхали в Івано-Франківськ, де мешкали понад місяць.

Квартиру ми шукали самостійно і стикнулись із безліччю проблем. Перше помешкання було дуже некомфортне, бо ми не мали плити, стола та інших необхідних меблів. Тож ми вирішили шукати інше житло. Оренда квартир в Івано-Франківську максимально висока. Мені здавалось, що люди з’їхали з глузду, якщо пропонують таку вартість. В мене і в мого чоловіка залишилась можливість дистанційно працювати, тож ми не хотіли користуватись допомогою волонтерів. Вирішили, що будемо самі все шукати, винаймати помешкання. Також мене здивувало, що більшість власників не хочуть здавати квартиру людям із собакою чи сім’ї із дітьми. Мені це взагалі не зрозуміло, бо більшість внутрішньо переміщених осіб – це якраз жінки із дітьми, а ще багато хто забирає із собою тварин, щоб врятувати і їх.

Це вже моя друга поїздка в Івано-Франківськ. Перша були короткочасна. Тоді була зима і я особливо нічого цікавого не побачила в цьому місті. А зараз, коли я повноцінно прожила тут більше місяця, в мене з’явилась думка, що мати квартиру в Івано-Франківську – дуже круто. Місто дуже компактне, все близько, зручно пересуватись.

Ти можеш жити ніби й не в центрі міста, але все ж він буде дуже близько. Біля мого будинку був парк, озеро… З урбаністичної точки зору, Івано-Франківськ – чудове місто. Порівнюючи із Києвом, тут відчувається життя. Зараз в столиці не чути дитячого сміху на майданчиках, нема звуків будівництва, машини не сигналять і так далі. Це все створює дивні відчуття.

Також в Івано-Франківську мені було комфортно волонтерити. Я займалась закупівлею і відправленням ліків, а в цьому місті багато аптек і легко знайти все необхідне. Хоча щойно я прибула в Івано-Франківськ, то одразу почала шукати місця, де можна волонтерити. Пішла в ЦНАП, в інші заклади, а мені сказали, що волонтерів достатньо і не потрібно допомоги. Мене це дуже засмутило.

Мені дуже сподобалось, що можна легко знайомитись і спілкуватись із містянами. Я виходила вигуляти собаку, одночасно заводила нові знайомства. Хоча й багато було випадків, коли місцеві непривітно ставились до мене. Так, я приїхала з Києва, але я ж залишилась в Україні, працюю тут, сплачую податки, а не виїхала за кордон. А мені розказували, що я “панаєхавшая” і вигулюю собаку в чужому дворі. Це ніби якийсь розподіл всередині країни.

В мене гарні враження про Івано-Франківськ. Ти живеш тут і відчуваєш, що перебуваєш в прогресивному місті.

Мар’яна

Київська область

Щойно почались вибухи в Києві, ми з квартири переїхали в приватний будинок під містом. Втім, там теж не відчували себе в безпеці. В мене двоє дітей і через хвилювання за них, ми вирішили переїхати в Івано-Франківськ.

Нам пощастило поселитись в жінки, яка навіть не хотіла брати гроші за помешкання. Тут спокійно… З першого ж дня нашого перебування в Івано-Франківську, ми відчували, що не вистачає своєї роботи, речей та всього іншого.

Місто нам дуже сподобалось. Виникає відчуття, що воно дуже європейське. Місто справді компактне і гарне.

Великдень ми святкували символічно. Ми купили паску, пофарбували яйця, прийшли з церкви і посиділи всією сім’єю за столом, а потім пішли прогулятись центром.

Я звернула увагу, що у вас багато людей йдуть до церкви ще в суботу. Також у вас багато містян несуть малі кошики, а в нас беруть якомога більші.

Ми покидали місто під обстрілами. Коли почались авіабомбардування і снаряд прилетів у сусідню багатоповерхівку, ми зрозуміли, що перебувати в місті стало небезпечно. На той момент ми перебралися в квартиру моєї свекрухи, бо я з чоловіком і дітьми жили на околиці, а там вже відбувались бої. Ми хотіли виїхати ще в перший день війни, але наші батьки категорично відмовилися покидати свої домівки. Після того, як в місті через постійні авіанальоти стало дуже страшно, вже ніхто не сумнівався, що треба виїжджати. Наш шлях до Івано-Франківська був дуже довгим. Через постійні затори ми 5 днів добиралися до Західної України, кожної ночі зупиняючись в нових місцях. Дякуючи людській доброті, ми жодного разу не ночували на вулиці. Найбільше мені запам’яталась ночівля в геріатричному центрі.

Прибувши на Прикарпаття, в нас трапилась неприємна ситуація в Надвірній. Нам вдалось знайти квартиру, домовилися про оренду. Власниця озвучила немалу суму і сказала заплатити одразу за два місяці. Інших варіантів у нас не було. Втім, після того як я попросила показати документи, вона нас вигнала. Так ми опинилися на вулиці. Було вже темно і ми сподівалися тільки на диво. Нас врятувала подруга, яка жила в одному із сіл області. Треба було спати на підлозі, але ми вже звикли, бо в Чернігові ми не спали в ліжку від початку війну – ховались в коридорах і підвалах. Згодом через соцмережі ми знайшли квартиру в Івано- Франківську.

Це місто трохи менше, аніж Чернігів, але не менш затишне. Спершу Івано-Франківськ видався нам непривітним і чужим. Здавалося, місцеві не приймають приїжджих. Повсякчас чули критику поведінки переселенців. Дуже нам допомогли інтегруватися такі ж переміщені українці, як і ми, а також знайомі чернігівці. Саме так усвідомлюєш, що ти не один. За місяць ми не тільки звикли до міста, ми полюбили його. Воно дуже гарне для сімейного життя. І зараз воно починає оживати і для нас. Якби в місті були такі ж гарні дороги, як в Чернігові до війни, то місто було б для нас ідеальним. Особливо нам до вподоби парк Шевченка і майданчик біля міського озера. Такого в Чернігові немає.

В Івано-Франківську мене вразила культура дорожнього руху, те, як чемно пропускають пішоходів і водіїв, порядність мешканців у громадських місцях. Важливу роль для мене зіграло й те, що місто україномовне. Моя сім’я розмовляє українською, попри те, що Чернігів – здебільшого російськомовне місто. Тому в Івано-Франківську мені комфортніше в цьому плані. Я не відчуваю себе якоюсь не такою і не боюсь, що про мене подумають.

Великдень ми завжди святкували. Кожного року ходимо вранці до церкви святити паску і крашанки. Я б сказала, що у Франківську люди готуються ретельніше в плані оздоблення. Вдягають вишиванки, купують дорогі кошики, прикрашають їх дуже гарними аксесуарами і накидками. Тут одразу видно вплив Європи. У нас те саме, але скромніше. Не дивлячись на те, що у мене не було з собою домашніх формочок і міксеру, я не захотіла переривати традицію випікання пасок. Мій хліб завжди смакує. Також чоловік наполіг на крашанках. Років 10 ми з дітьми граємо у пошуки шоколадних яєць на Великдень. Для цього ідеально підійшов ваш острів кохання.

Ще ми довго шукали сиру домашню ковбасу, яку ми звикли смажити і класти до великоднього кошика. Не знайшовши, купили вже готову. На жаль, ми не купили кошик, бо вони занадто дорогі для нас зараз, а з торбинкою посоромились йти до церкви.

Христина Ткачук