Старший лейтенант, військовослужбовець ЗСУ, успішний адвокат, відомий правозахисник, засновник ГО “Принцип” Масі Найєм в студії радіо “Вежа”.
Масі Найєм воював на сході України ще до повномасштабного вторгнення, а у 2022 році знову повернувся на фронт. Саме там підірвався на міні й отримав важке поранення.
Зараз чоловік допомагає військовим впоратись із бюрократією проходження шляху від поранення до отримання допомоги від держави. Про це читайте далі в нашому інтерв’ю.
– Розкажіть, як Ви впорались із тим психологічним станом, який виник після поранення?
– Я ніколи собі не казав, що є винятковою людиною. До тебе не буде якогось іншого, особливого відношення, і не має бути його, бо ти – звичайна людина. Саме через цю призму розумію, що ніхто не себе відповідальність, щасливий ти чи ні. Тальки ти сам це робиш. В позицію жертви впасти дуже легко, але це прірва, бо звідти ніхто не виходить нормальним, здоровим, живим. Коли ти знаєш, що сам все робиш, то і претензій немає до людей. Ти зробив якусь дурницю і цим страждаєш, то це твій вибір. Чи хтось написав на тебе якусь гидотну, тебе це турбує, але ж це теж твій вибір: прочитати чи ні. І ти цей вибір робиш, бо немає інших цілей. Це прекрасний момент гри в житті, коли ти мучишся, страждаєш героїчно, а потім розумієш, що загалом не впливаєш на це.
– Ви цікавитесь думкою інших про вас? Читаєте коментарі?
– Після поранення я читав і було дуже боляче. Прихильники Порошенка дуже агресивно писали різні речі, що я мав померти й так далі. Пізніше я зрозумів, що мій організм зараз у важкому стані, бо кортизон дуже повільно виходить з мене, будь-яка проблема стає масштабною. Тоді я взяв себе в руки, повернувся до медитацій. Зараз буває читаю коментарі, але щодня нагадую собі, що поганих людей не існує, в кожного є свої проблеми, хтось заплутався у своїх почуттях, а ти потрапляєш під руки й тому вони агресують. Тому я не відчуваю ненависті до когось. Це дуже затратне відчуття. І до росіян теж не варто щось відчувати, їх просто треба якнайбільше вбити. Це просто має бути рутинна робота.
– Як Ви повертаєтесь до цивільного життя?
– Я все ще перебуваю на службі й не проходив ВЛК і МСЕК, щоб не отримувати статус особи з інвалідністю. Мені це не потрібно. Я розумію, що це будуть якісь виплати, але якщо дадуть обмежену придатність, я не зможу допомагати війську так, як зараз це роблю. Тому я, як юрист, обійшов цю процедуру.
Але я від цивільного і не відходив, бо ще тільки народившись в Афганістані, я вже перебував у війні. Вона ніколи не була цікава. Я не любив ці хлопчачі забавки у стрільби, ножі, боротьбу. Зараз, коли я пішов на війну, змусив себе закохатись в те, який на тобі бронік, щоб все охайно підібрати. До поранення я був безсмертний, а зараз трішки розхитався. Найбільше мене здивувало, коли мені сказали, що я втратив віру в себе, і раніше такі слова я читав у книзі. В липні в мене був дуже важкий стан, бо я розумів, що нікому не потрібний, я нічого не зробив, але потім береш себе в руки, розумієш, є дві руки, дві ноги, треба йти далі.
– Як все ж Ви виходили з цього депресивного стану? Хто вам допомагав?
– Мені допомогло суспільство довкола мене, саме воно не дало стати жертвою. До мене всі відносились на рівні, боролись на рівних. Буває, наші кохані люди впадають в роль “рятівника”, але саме він робить жертву ще більш вразливою. Якщо сильно проявити турботу, людина з цього стану може не вийти.
– Ви завжди в інтерв’ю говорите про повагу до військових. Як вона має проявлятись?
– Біль через неякісну повагу виникає там, де немає усвідомлення, чому ця повага має бути. Ми з вами є свідками того, як дівчат і хлопців відправляють на смерть. Це не відправляють в турпохід, це місце, де точно вбивають, ранять. Людина, яка туди йде, в першу чергу робить вибір на користь суспільства. Навіть коли люди там на війні отримують зарплатню, вона не замінить, наприклад, мені око. Навіть якщо це буде мільйон чи десять мільйонів… Спробуйте хоч один день прожити без руки. Зав’яжіть собі руку, не користуйтесь нею, спробуйте одягатись, відкривати двері, ходити в туалет, кохатись… Люди, які пішли на війну, зробили таку жертовність, заслуговують на вашу повагу. Це не для того, щоб компенсувати ваше почуття провини, а просто з відчуттям вдячності цій людині. Я знаю хлопців, яким в житті я б руку не потиснув, бо їхні життєві принципи “не ок”. Але кожен, хто пішов на війну, вартий потиснути йому руку. Коли ви всередині зрозумієте, чому варто проявляти цю повагу, то в рази легше стане це робити.
– Розкажіть про створення “Правового навігатора”? Чому це було так необхідно?
– Найбільшою проблемою для мене було не розуміння які документи куди нести, який наступний крок. Ця тривога мене зачепила, коли я прийшов до свого побратима, в нього дуже висока ампутація. Він зізнався, що переживає, що не пройде ВЛК. Я кажу, в тебе ж нема ноги. А він не розумів що і як робити, куди йти. Я дав йому “Правовий навігатор” і сказав читати. Якби ми найняли 100 юристів, які б допомагали військовим, ми б змогли осягнути тільки 10% проблем. Тому ми фактично дали вудочку в руку кожному військовому. Багато хлопців пише, що їм знадобилися наші рекомендації, волонтерські організації користуються нашим навігатором, ми намагаємось в лікарнях теж розмістити його. Я не кажу, що це паличка-виручалочка, яка розв’яже усі питання, але ми туди йдемо.
– Як Ви вважаєте, що нам в тиловому Івано-Франківську варто робити, щоб ветерани відчували справжню підтримку і повагу?
– Зараз ми ще вами не відчули, яка кількість людей була мобілізована на початку повномасштабного вторгнення. Бо тільки близько 1% людей повернулись після важких поранень. Демобілізації ще не було. Коли це станеться, це буде дуже велика кількість людей. Ми коли робили дослідження, одним з основних страхів цих людей було залишитись без належної уваги й поваги від держави, будуть стикатись із психологічними та юридичними проблемами. Не має бути відчуття того, що ти йдеш до психолога, значить це погано. Ні. Отже ти крута людина, ти дав собі раду. Так чи інакше вони будуть мати проблеми й з реабілітацією, із фізичним та ментальним здоров’ям. А нам в Україні шалено не вистачає спеціалістів реабілітологів. З тим підходом, який зараз є, вони можливо з’являться років через 5.
Стосовно Івано-Франківська, ви суперкруті, бо зробили таку процедуру, коли військовий лежить в лікарні, то до нього приходить ВЛК, МСЕК, а не він бігає за цими папірцями, як це відбувається по всій Україні. Не знаю чи ця ініціатива втримається надовго, але це добре. Здається, пілотний проєкт реалізувався в Івано-Франківську саме завдяки вашим спеціалістам, тож ви круті. А це можна робити всюди. Немає прописаних стандартів, що тільки в установу, де сидить МСЕК має приходити боєць, вони можуть самі приходити.
– Чи доречно розширити поняття “ветеран” в юридичному контексті?
– Нещодавно було дослідження Українського ветеранського фонду, де вияснилось, що 47% опитуваних ветеранами вважають людей з інвалідністю. А це ж не так. Не треба попередньо вважати, що всім ми з проблемами. Була пропозиція замінити ще поняттям “захисник” та “захисниця”. Але питання чи в держави вистачить ресурсів на це. Держава не стягне забезпечити всі ті категорії. Наприклад, я учасник бойових дій, але мені не треба надавати безплатний проїзд у метро чи іншому транспорті. Навіщо це мені? Як чоловік, маю дві ноги, дві руки, буду соромитись показати УБД і просити безплатний проїзд. Мене це травмує. Але в мене є інші особливості. Наприклад, я потребую психологічної допомоги. І тут ми підказуємо державі, що соціальну політику варто будувати так, щоб знати потреби людей. Не треба так, як це було в радянські часи: безплатний проїзд, пільги на оплату комунальних тільки на одного ветерана і не важливо, скільки людей прописано у квартирі. Варто розбиратись кому що потрібно. Дуже багато хлопців воюють, які з сільської місцевості. І в цьому випадку все дуже жахливо. Який там психолог для хлопця, який повернувся з війни? Там є взагалі психологи? Треба про це думати. Поки триває війна, ми можемо ще це все передбачити й зменшити цю соціальну напругу після повернення військових.
– Чи достатньо зараз робиться для реабілітації військових?
– Якщо говорити про реабілітацію, то варто говорити як про Бога. Всі про нього знають, але ніхто не бачив. Реабілітація є, але це дуже малий відсоток. Також треба розбиратись кому яка реабілітація потрібна. Я виписався з лікарні у серпні 2022 року, досі мені ніхто не зателефонував запитати як я і реабілітації в мене жодної не було. Єдине, мені сказали, що можу йти у відпустку на 30 днів. В мене важке поранення, черепно-мозкова травма, нема частини мозку, ока, але ніхто мені не дав порад, як тепер і що робити. За нашими дослідженнями, більшість цих потреб закривають родичі військового.
Є дуже хороша книга “Тіло пам’ятає все”, де описується що сааме стається з людиною, яка отримує психологічне чи фізичне поранення. Прочитавши я зрозумів, що мені варто звернутись до психолога, що і сам маю з собою працювати. Ніхто не пройде за мене шлях, а може тільки допомогти. Саме це заставляє мене слідкувати за собою, за різними залежностями. Соціальні мережі, алкоголь, наркотики – ці залежності можна підхопити за секунду. Це ваш особистий вибір. Не варто його переносити на когось: на інших, на дитинство. Потрібно звертатись до тих людей, які не будуть робити з вас ще більшу жертву.
Радіошоу “Зроблено в Україні”
Залишити відповідь