Як ми вперше підняли український прапор у СРСР і залишилися неспійманими?

У 1953 році у селі Перерісль Надвірнянського району сталася особлива подія, 31 жовтня, вночі невідомі підняли синьо-жовтий стяг у центрі села. Наступного ранку прапор зняв дільничий, почалися допити, але так нікого не знайшовши – справу закрили. Ця подія є першим офіційно задокументованим фактом вивішування синьо-жовтого прапора у радянську добу після смерті Сталіна. Нещодавно краєзнавець, Ігор Андруняк віднайшов документ, у якому йдеться про важливість цієї, як думали тоді “дитячої витівки”, про яку було повідомлено до Москви. Хто були ці юнаки і юнки, які наважилися це зробити? Де вони взяли рідкісну тканину? І як їм при суворому радянському режимі вдалося уникнути покарання?

ЦІЛКОМ ТАЄМНИЙ ДОКУМЕНТ

Для того, щоб зустрітися з героями нам потрібно проїхати близько 30 км, у село Перерісль. Ми домовляємось про зустріч із краєзнавцем Ігорем Андруняком. Нам цікаво, чому про важливість цієї події стало відомо так пізно, 70 років опісля.

“Усі мовчали, цей документ був секретний, і лише у 2012 році його розсикретели. Про нього навіть не знали герої. Взагалі, не знали, що справа була заведена. Я вчора вручив його одному із учасників. Він був втішений.” – розповідає краєзнавець.

Зараз же документ можна скачати з сайту електронного архіву українського визвольного руху. З нього ми дізнаємось, що “4 листопада 1953 року міністр внутрішніх справ УРСР Т. А. Строкач повідомив начальнику 4-го управління МВС СРСР про виявлення жовто-блакитного прапора в с. Перерісль Ланчинського району Станіславської області.”

Ігор Андруняк називає імена осіб, які вивісили прапор:

“Це було 7 людей: Абрат Катерина, Вуйтин Катерина, Кравчук Ірина, Непеляк Ярема, Непеляк Михайло, Фединяк Іван, Абрат Михайло.”

Зараз же з усього списку залишилося лише двоє живих. Ми їдемо до Непеляка Яреми, який був колишнім головою села, учасником “Народного руху України”, героєм, який одним із перших вивісив прапор у селі.

ДЕНЬ ПІДНЯТТЯ ПРАПОРА

Ми застали подружжя Непеляків за поранням на подвір’ї. Дружина чула про ці події, каже, що тоді їх переказували, як бувальщину. Про те, що це дійшло аж до Москви вони навіть не підозрювали. Ярема Іванович розповідає про день підняття прапору так, наче це було вчора:

“Хлопці молоді, як не парадоксально, але ми вчились на традиціях молодої гвардії. Тоді про це розказували нам у школі. Ми подумали, чим ми гірші, давайте і ми прапор вивісимо. Так виникла ідея, лиш ми вирішили свій прапор вивісити. Нас було 4 хлопці і 3 дівчини. Нам тоді було по 15 чи 16 років.”

Синьо-жовтий замайорів у суботу, біля клубу, під час того, як молодь дивилася фільми. Гудів генератор. Дивиною було, де 15-16 річні хлопчики і дівчатка могли взяти синьо-жовту тканину.

“Я й дотепер не знаю звідки матеріал, але знаю хто його дістав. Така дівчина у нас була, вона вже покійна. Вони якраз в той час з сестрою і мамою стали займатись торгівлею. Якраз ця дівчина і знайшла матеріал, а вже другим двом, то ми дали пошити. Вони пошили, а далі справа наша була, хлопців. Знайшли кусок дошки, обробили, ну і вночі пішли на стовпа вішати. Якраз кіно йшло тоді в клубі. Світла ще не було. Кіно крутили через двіжок бензиновий надворі, гуркотів, то було чути. Там стояв стовп, а на ньому був гучномовець – на село вісті говорив. От ми на нього добрались, прапор повісили і повтікали.”

ПРАПОР ВИСІВ ДО РАНКУ

Учасники прийшли на це місце вранці. Тоді ж підійшов голова сільської ради і дільничий, які зняли прапор. Після цього почалися допити у школах, бо було зрозуміло, що це зробили діти. Учасники ж події в школу тоді не ходили, вони якраз закінчили 7-ий клас.

“В голову не приходило, що можуть нас спіймати. Вони ж зняли той прапор – побачили, що він примітивний, пошитий дитячими руками, ручна робота, тай певно викинули. Ніхто увагу не звернув, аж поки не знайшли той документ, що аж в Москву дійшло.”

За такий злочин у СРСР хлопцям світило офіційно 2 роки тюрми, а не офіційно – цілі родини вивозили у Сибір. Про героїчний вчинок дітей не знали навіть батьки.

“Ми виховувалися своїми старшими братами, сестрами, які були в партизанці. Ми свідомо це зробили. Не дай Бог, якби батьки взнали про це. Знаєте, що їм тоді б грозило? Не так нам дітям. Батьків напевно тоді б просто вивезли. Бо в ті часи за що-небудь зразу сім’ями вивозили в Сибір. Батьки дотепер не знають, повмирали і не дізнались.”

Ярема Іванович іронізує, що вся слава дісталась йому, бо друзі не дожили до цього часу, показує їх на фото.

[vc_row][vc_column][vc_column_text][/vc_column_text][vc_gallery type=”flexslider_slide” interval=”3″ images=”87016,87018,87017,87019,87020″ img_size=”full”][/vc_column][/vc_row][vc_row][vc_column][/vc_column][/vc_row]

“Є на фото ті друзі з якими я піднімав прапор. О, Іван Фединяк. Михайло – це брат мій, чорний на нього казали, бо він справді був такий чорний. Ми всі разом у залізничному училищі вчились після того випадку. А я по середині. Ми з 1937-1938 років.”

Після цієї події хлопці згадували про це між собою, сміялись. А пізніше роз’їхалися з села, хто куди далі вчитись. Зараз же Ярема Іванович досить трепетно ставиться до прапора, має два вдома: упівський і державний.

“Кожен патріот і українець повинен думати і гордитись своїм прапором. Тим більше такий прапор у нас, стільки років зневажали його, стільки років нищили, а він відродився і знову зараз у нас, тому ми повинні ним гордитись. Навряд чи якийсь інший прапор якоїсь іншої країни зазнав стільки поневірянь, як наш.”